У бій за волю

— Ну, Наталочко, прощавай. Напевно аж весною зустрінемось. Поцілував уперше вродливе дівоче личко. Не зупиняла його. І теж вперше м’яко, по-дівочому, торкнулась губами таких розкішних, пухким з воронячим зблиском кучерів. Засоромилась… І, якби не нічка, напевно втекла б зі встиду… Ще постояли. Хлопці через певний інтервал безшумно розчинялися в темряві. Василько пішов останнім. І незчулася Наталочка, як раптово обняв і розцілував біле личко геть чисто все і… з сорому втік. А Наталя стояла ще довго з пломеніючим зі стиду личком, і довго ще відчувала несмілий, скрадний, але всеохоплюючий і такий бажаний дотик юнацьких гарячих губів. Щастя, що нічка сховала той перший спалах двох жеврінь, той ніжний пуп’янок юності, що прорізався цієї ночі з двох сердець і марно став виро¬стати в пишну квітку невинної і нездійсненої любові.

Лютий місяць 1946-го року засклив тоненькими прозорими шибками-окрайцями похилі береги Черемоша. Гірська річка гнала швидку, вперту, течію до спокійного Прута, врізалася в нього дикою вільною стрілою і ген аж за Заваллям потопала в його тихіших, просторніших і владних глибинах. Снігом замітало всі ходи і переходи. Добре обладнана криївка-зимівник — затаїлася в густих корчах ого¬леного лугу. Зимою вихід з криївки був заборонений, щоби сліди не привели ворога. Сумно було в сховку. Не чути голосу Василька, не чутно його улюбленої пісні… Сумно лежало вже другий місяць знесилене тифом тіло. Разом квартирували і хлопці. Не дивлячись ні нащо, не було змоги відокремити хворого. Лікарства не було. Збивав високу температуру кислим молоком, соком малини. І дуже молоде тіло оживало. Смерть і цей раз, нічого не скориставши, відійшла. Але недалеко… Ой недалеко-о-о!

Помаленько вже вставав сам, ходив по неширокій криївці. Але ще був знесилений до краю, часто упрівав, впадав у задуму… задихався. І в такому стані застав їх ранок 18-го лютого. Гарнізон НКВС та «ястребки» ішли швидкими перебіжками прямо на сховок. Донос був точний. Господнім чудом хлопці встигли непомічені вислизнути з криївки, вскочити в холодну, крижану воду і зануритися в прибереж-них корчах по шию. Останнім вийшов знесилений Богун. З теплої криївки він вибіг після тифу босий, в одній сорочині і з пістолем в руках. Виходу не було. Зблисла востаннє думка: «За всяку ціну врятувати хлопців!.. Мені все одно, я далеко не втечу…». Чекісти і колишні шкільні товариші-ястребки добігали до нього з криком: «Вася, сдавайся! Будеш жить!». Хотіли взяти живого.

Вмить оцінивши ситуацію, з усіх сил кинувся в протилежну сторону через річку. Згарячу на одному диханні босий перейшов брід, але вже зламаний крижаною водою безсило осів на березі. За ним кинулися чекісти. З страшним болем встав. Владним помахом руки зупинив їх. Спішив… Боявся, що знесилиться і впаде непритомний чекістам у руки… Сорочка обмерзла, ноги на снігу посиніли, задубіли… З усіх сил ще крикнув: «Смерть зрадникам! Слава Україні!» і приставив пістоль до голови. Все довкола завмерло, все заціпеніло… В холодній тишині звук вистрілу потроївся, тричі відбивався по черзі від берегів, ще тричі потроювався, збільшувався, виростав і важким стогоном потопав аж десь в глибоких водах Пруту. Знесилений, мертвий упав на сніг. Голова звисла над водою. Бистрі хвилі полоскали пишні кучері. Вони любувалися ними, вони вимивали їх від злиплої на холоді крові, вони востаннє розчісували їх шумливими дівочими голосами:

«..Я бим тобі чесала,

чесала, чесала,

Коби мати не знала,

Не знала, не знала…

Коби мати не знала,

Не знала, не знала…»

Ціною власного життя друзі були врятовані. Труп Богуна проволокли по снігу до стодоли, де знаходився гарнізон. Одночасно арештували тітку (мамину сестру), запідозривши її у зв’язках з підпіллям. Роздягнуту і босу цілу ніч тримали її біля трупа, насміхаючись, мовляв, що б не втік… Після нелюдських катувань її судили на десять років. Відбувала «провину» в Норильських таборах. Згодом вивезли стареньких родичів Василька в далекі Казахські піскові завої, в далекі Карагандинські снігові заметілі.

«ПОЛТАВЕЦЬ»

Осінь 1946-го року, як звичайна осінь в Карпатах, була понурою, мокрою. Дощ кособочив холодними бризгами в обличчя, заливав очі, рівчаками спливав за пазуху. Одежа холодним потом прилипла до га-рячого тіла. Рвані дощові хмари, знемагаючи під власною вагою, розсі-вали мрячними долинами осінні холодні мжички. Поривистий вітер болюче довбав задубілу від холоду шкіру. Бій наростав. Чудом уціліла сотня «Цигана», розташувалася на постій після виснажливих боїв з військами «червоної мітли», що діяла в районі Пістиня на Косівщині.

Більшовики безнастанно переслідували сотню. З районів безпере-бійно йшла підмога. Стальним кільцем затискали вороги відділ УПА. Вимучені, виснажені довгими переходами і важкими боями, стрільці втрачали всяку надію на порятунок. Вони міцніше стискали в руках кулемети, лаштували останні набої, щоби з гідністю зустріти останні хвилини свого життя, з гідністю вмерти за свій рідний Край, за свою перемогу. В шумі бою зненацька почувся владний, рішучий голос.

— Друже сотник! Спробуємо прорвати оточення.

— Четар Полтавець! Сотня майже здесяткована, ослаблена… Що пропонуєте?

— Залишіть мені кулемет і останні набої.

Вдаримо разом, де найбільше оточення. В ту ж мить ви прориваєтеся в протилежному боці, я прикриваю вас. Кілька гранат не дозволять ворогам підняти голову на допомогу. Якщо вирветесь, обніміть востаннє від мене мою стареньку неньку, сестру, що в Залуччі…

«Циган» обняв сімнадцятирічного юнака. Скупа сльоза зблиснула на обличчі бувалого воїна, славного сотника УПА… В ту мить весь бойовий склад ударив в одну точку, як обманливий удар прорватися з кільця. Більшовики негайно стягнули в ту точку більш сили. І одночасно різкий, смілий і напористий наступ на іншому відтинку бою. Кулемет прикривав відступ. Гранати змітали ворожі зусилля ата-кувати відхід сотні. Та раптом кулемет замовк. В запасі одна граната… «Полтавець» піднявся. Довкола ще вужчим кільцем оточили юнака вороги. І враз на його обличчі засяяла радісна усмішка. Більше півсотні друзів, приречених на смерть, вирвалися таки з цупких рук ворожої навали…

— Щасти вам, мої вірні орли! Відплатіть за нашу кров, за невинні сльози матерів наших! Слава Україні! Ще хотів спробувати втікати, щоби бути забитому стоячи, в бігу, в русі, у відчайдушній боротьбі… Але ноги… Криваві рани нагризені порваними на клапті черевиками в бойових переходах, розірвані до кісток в безконечних рейдах зупинили його. Червона орда пропонувала здатися. Обіцяла життя, рай на землі…