У бій за волю

Та юнак вже не думав нічого. Він був щасливий, що залишились живими друзі, які продовжать ту велику боротьбу за визволення. І в цьому продовженні змагу за волю України буде і його скромна частка, що в цьому незгасному продовженні буде він, сімнадцятилітний юнак з Залуччя Микола Шкурган — «Полтавець». В останню мить перед очима з’явилось дитинство: рідне село, Снятинська Торгова школа, юнацька сітка ОУН і перші бойові кроки 1944-го року в УПА, що організувалася на Буковині в його першому відділі «Магістри», яким командував «Кармелюк»… І раптом зникло все… В руках легко тремтіла затиснута граната. Рішуче зірвав кільце. Громовим ударом пролунав вибух. Удар розривався Космацькими верхами, повторювався тисячоголосо звористими закутинами Карпат і тихо осідав на посивілих в тумані осінніх зів’ялих покосах.

Далеко в горах зібралася розкраяна сотня. Останній вибух гранати сповістив їм, що вже звершилося… Не стало надійного друга, щирого і розумного товариша, що своєю смертю переміг їхню смерть, що своєю смертю відкрив ще одну героїчну сторінку в історії України, в історії рідного села.

«Циган» виструнчив сотню. Друзі склонились в скорботному мовчанні. Вони віддали останню шану герою. Згодом «Циган» направився в далекий рейд, щоби востаннє вклонитися старенькій посивілій матусі та осиротілій сестрі, та й просити, щоби не чекали на сина, бо він вже не прийде додому… Ніколи не прийде…

Неспокійним щемом сумувала ніч… Гробовою тишею і могильною пусткою зустріло стареньке подвір’я повстанців. Старенька мати з дочкою вже давно вимірювали зболеними ногами сибірські безмежні простори.

Лиш дика м’ята та чебрець нагадували подорожному, що тут розцвітало колись життя, що тут також колись любили, сміялися, плакали…

НЕСКОРЕНА БОЇВКА

Майор П’янков знервовано вимірював кроками слідчий кабінет. Він тривожився. Вже кілька днів допитує схопленого зненацька на «трійку» (наркоз) в час облави в с. Залуччя бандерівця. Та, напевно, даремно він бавиться з ним. Тільки терор, жорстокий, безпощадний, зможе розв’язати йому язика. Різко повернувся до телефону.

— Привести арештованого! — наказав. П’янков перебирав у пам’яті весь хід допиту. Невже він в чомусь помилився? Чому так вперто мовчить арештований? Чи, може, дійсно мало знає?

Через кілька хвилин привели в’язня.

— Ви вільні, — до дижурного.

— Сідай, сволоч! — Майор штовхнув з силою ув’язненого до дверей. Той безсило впав на прибиту до підлоги табуретку.

— Мовчиш?… Зараз ти в мене заговориш…

З звірячою силою і злобою кинувся на жертву. Довго знущався над хворим тілом, поки той знепритомнів. Знову мокрого і знекровленого поволокли в слідчу камеру. Так повторювалося цілий тиждень. Тіло в’язня вже зовсім не слухалося. Геть знесиленого привели вже в котрий раз на допит. Фізично в’язень вже був зломлений, морально ще на щось надіявся. Цього разу майор був добріший, — навіть вгостив сигаретою.

— Слухай, Капанюк, ти ще довго будеш впиратися?… Григорію Івановичу, не будь дурнем… Ми й так знаємо твоє минуле… Нам все відомо.

— То чого питаєте, — ледве чутно.

— Просто формально потрібно твого зізнання, щоби оформити документ на суд… А якщо не хоч, то не біда. Ми й так засудимо тебе, але вже з строгішим режимом відбування провини. Якщо розкажеш все правдиво, визнаєш провину, послухаєш нашої поради, то не тільки не засудимо, але простимо провину і, можливо, відпустимо додому…

П’янков мав щодо цього свою думку, метою якої було використати підслідчого в подальшій боротьбі проти ОУН – УПА. Змордоване тіло й душа якось обм’якли.

— Начальник, мене вб’ють, я боюся.

— Ну, то вибирай, — або співпраця, або поїдеш туди, де «Макар телят не пас». Ясно?!

Капанюк зам’явся. Майор підняв трубку, щоби викликати дижурного, та арештований зупинив Його.