У бій за волю

І відчув, що він не вистрелить. Курищук пройшов за півтора метра повз мене. Я незамітно провів його застережливим поглядом… І все. Ми спокійно, якщо можна назвати ті божевільні хвилини спокоєм (!!), розійшлися. То що тут спрацювало? Яка сила? Напевно Господня! Бо так мало статися і так сталося. Не судилося нам ще тоді обом померти…

І знову Тулова. Осінь розмальовувала село жовтими, жовтобурими і ще якимись опалими фарбами. Вся боївка була законспірована вже кілька діб в стодолі Гафії К. Сьогодні вночі відходили в рейд. Богун з кількома хлопцями знаходився в криївці в Наталії Ф. Криївка була тимчасова, не влаштована під зимовий час. Вхід знаходився в самому кутку города між густо сплетеними корчами хризантеми, георгінії і соняшничків. Василь вийшов з криївки. Наталя замаскувала щільно вихід. Міцно збита статура наблизилась. Напів військовий кашкет з чорною каймою, сорочка-писаночка. Чорна куфайка і чорні райтки. На ногах кирзові чоботи. На плечах автомат ППШ. За поясом пістоль. За одежину ніколи не дбав, одягався скромно, — в що небудь. Головне, щоби вона була зручна в бою і довгих нічних переходах. Тихі сумерки стелилися надпрутними долинами на нічліг. На небо боязко скрадався з-за дерев вищерблений місяць. – Наталю! Вже два роки збігає у вирі боротьби за волю Рідного Краю. Майже два роки ні дня, ні ночі людської. Кожної хвилини в очікуванні смерті. Особливо Служба Безпеки ніколи не знає спокою. Необхідно навести порядок, — безпомилково відшукати ворога, що замаскувався між своїми, забезпечити роботу боївки, покарати винних, вислідити зрадника.

По-можливості завербувати працівників міліції, воєнних, особливо з служби НКВС для співпраці. Нелегка то робота, особливо при таких нелюдських умовах, де на кожному кроці, кожної хвилини чигає на тебе автоматна чекістська черга, або осколок чужої гранати. Дехто звинувачує нас, службу безпеки у в строгості, навіть жорстокості — Васильку, не кажи так. Я знаю тебе, твоє щире серце. Знаю, що не вб’єш навіть мухи даремно.

— Наталочко! Найперше, ми також люди, як і всі. З таким серцем і душею, з такими ж святими почуттями любові, злагоди, співчуття, людської доброти і вирозуміння. Якби ми в таких нелюдських умовах і такою життєвою необхідністю були чекістами, то вистріляли б уже півсвіту. Ми виносимо строгі вироки хіба в крайніх випадках. Ось одного разу ми квартирували в с. Ш…

Розвідка донесла, що молодий, здоровий хлопець демобілізувався з армії. В селі організує «ястребків», одержав з району зброю. Та це ще не біда, кожна людина має право на свободу дій, якщо ці дії не йдуть в категоричний розріз з нашою підпільною роботою. Та нерозумний юнак різко став проти нас. Вечорами наші стежки часто стали перехре-щуватись. Він став слідкувати за нами. Прийшли до нього додому. Хатка під соломою, одна кімната. Жаль стиснув серце. Зняли легенько з плечей автомат, посадили на лавку, почали співбесіду. Ніхто його пальцем не зачепив. Бесіда велась розумно, спокійно. Пообіцяв не слідкувати за нами, не доповідати в НКВС. Забрали набої, віддали йому автомат і дуже мирно розійшлися. Через місяць хлопець заспівав інакше. Одержав ще й для батька карабін. І в двох уже сміливіше діяли, навіть робили засідки. Знайшли його другий раз. Так само нечутно зняли з плечей зброю, поставили кляп в рот і привели додому. На цей раз зв’язали руки (батька не чіпали). Підтягнули до поперечного сволка і всипали двацять п’ять добрих буків. Покаявся… Просився… Ще раз відпустили з умовою, що при тій самій його діяльності розстріляємо без попередження. Зброю вже забрали.

— І що, Васильку, не покаявся?

— Ні, Наталю. Вже не ходив сам. Завжди з групою воєнних. Часто робив засідки на нас. Наші дороги розійшлися назавжди. Ми, свої люди, стали ворогами через низьку свідомість, через рабське приниження перед ворогом. І ми вимушені були ліквідувати його. То ж в чому наша провина? В чому наша жорстокість, Наталю?

Або ж, напевно пам’ятаєш Наталочко, недавній бій між селами Орелець — Тулова. В групі «ястребків», що складалася з шести чоловік, був молодий, але досить спритний і вже досвідчений чекіст Дроздов. Він і керував групою. Сама група складалася з знайомих хлопців — прутівських, устецьких, навіть учнів торговельки. Та нас цікавив тільки Дроздов. Озброєння на шістьох — дві СВТ — десятизарядки, два кріси, два автомати досить солідне. В нас чотири автомати. Та ми не мали права прогаяти час і такий сприятливий збіг обставин. Ми залягли за кілька кроків від дороги в стиглу пшеницю. Коли «ястребки» проминули нас, ми строго дали команду: «Руки!» Не стріляли, щоб не вбивати своїх хлопців. Старалися якось відділити чекіста з групи. Та через хвилину пожаліли за тим. Група впала на землю і почала відстрілюватись. Вогонь посилювався. Ми змушені відповзати назад у пшеницю і несподівано помінятись ролями, — з нападаючих стати оборонцями. Це використав Дроздов. В якусь долю секунди чекіст відскакує в протилежну сторону дороги і зникає в тулівських лугах. Бій затягнувся. Ми виявились в досить небезпечному становищі. Група зсунулась в неглибокий рів і не давала нам змоги навіть голови підняти. Очікувалась допомога з району. Положення ускладнювалось. А до вечора ще далеченько… Та немає нещастя, щоб не виручило щастя. Хлопці так захопилися стріляниною, що не опам’яталися, коли вистріляли всі набої. Хоч не були впевнені, ми відчули їхній стан, ми рискнули блискавично використати положення на свою користь. Хоч кілька поодиноких пострілів ще дзв’якнуло, щоб відвернути увагу, мої хлопці вдарили по вихідному крилу. Я підповз справа вздовж по рівчаку. Взявши всіх по прямій на приціл, скомандував: «Руки!!»

Вистрілу більше не було, всі покірно склали зброю. Ми провірили її. Не було ні одного набою. Всі впали на коліна.

— Братці, помилуйте, у нас жінки, діти…

— А де Дроздов?! — запитав я.

— Ми… ми… — та й не було що більше сказати.

— Чому більше не стріляли?…

— Ми… Простіть… ми не хотіли…

— Бо не було більше набоїв… — Уточнив я.

То що ж ще можна додати до цього, Наталю? Своїх стріляти до останнього набою, щоб дати чекісту втекти?!! Може знову наша провина??… Ні, братіки! Провина ваша! І вона звершить над вами суд справедливості. А кара за злочин проти України буде по закону повстанської боротьби.

… Суд виконано на місці.

Звичайно, Наталочко, людині Бог дав життя, і ніхто не має права його відбирати. Але людині Бог дав і власний розум, яким вона повинна керуватися, а не за чужим бажанням виступати проти власного народу. Бо тільки завдяки ясному розуму, глибокій свідомості, вся Європа є вільною, а ми споконвіку, наче Богом прокляті через гріхи несвідомості, зависті, нелюбові до ближнього, зради, не можемо вихрапатися до тої вільності, віками омріяної са-мостійності…

Місяць нарешті видряпався на вершечок найвищої груші, підчепив на ріг вайлувату хмарку, що ліниво гралася кучерявими баранцями і вперто не хотіла зійти йому з дороги.

З подвір’я беззвучно появились темні постаті. Обмінялись паролями, зійшлися.