У бій за волю

Мандоліна сміялася, жартувала. Викресані з її душі жваві перебори відскакували у вихорі шаленого танцю звуків і сіялися срібною мелодією по хаті. Поступово пальці юного чарівника уповільнували темп, ледве пленталися на порогах грифу, поки зовсім не зів’яли на останній ноті пісні. Юнак випростався, важко видихнув і стомленим та вдячним поглядом обняв друзів. Марічка стояла біля дверей, крадькома спостерігаючи за віртуозними переборами пальців музики. Погляд перебіг рукою вверх, по-дівочому стидливо видряпався до обличчя і розніжився на оберемку кучерів, що вигуділи крутим огудинням на гарно окресленому профілі голови.

Повернувся до дверей. Погляди на мить зустрілись. Чорними вуглинками зблиснули вони в карих оченятах дівчини. Стара Юрчиха випадково перехопила погляди. Нічого не сказала, лиш похитала головою. Бо ж до біса ставний був Василько. І вродою і здоров’ям не обділений. Та й чемний, а що ввічливий, розумний, то вже й не сказати. Чорні кучері, які подумки не раз розчісувала Марічка, роз-сипалися равликами по міцній шиї юнака. Достеменно до пари Марічці. Так гадала собі стара Юрчиха…

Думки прялися в нитку, яку старенька хотіла би звити на клубок приданого дочці. Але не той час… Не той…

— Гай-гай… Ось чоловік з війни не повернувся… Добре, що хоч хатку добудував, а то що би м робила тепер з дочкою… Багато людей пожерла війна. Багато сиріток полишалися по Україні… Та й за що? За чиє краще життя? За чиє? Та й наїхало їх же багато… Тих «спеціалістів» на нашу шию. То двадцяти, то тридцятитисячників-живодерів командувати нами, нашою працею, нашим багатством. Бо дуже легко на готовому і ревними рабами командувати. Рабів можна навіть у Великодні свята заставити виконувати найчорнішу роботу російському чиновникові.

О, раби! Доки ви будете рабами? Доки?! Добре, що хоч хлопці є, захисники наші, повстанці дорогі. Хоч маленько їх, та за те сміливі, бойові, завзяті, що твої запорізькі лицарі. Та хоч трохи заллють сала за шкуру ворогові та їхнім облупленим блюдолизам. Та й мені на душі легше стане. Юрчиха важко зітхнула. В хату через вікна товпилося вже примружене надвечір’я. Не засвічувала. Ззагоді приготовила вечерю. Хлопці вечеряли в криївці, що мала вхід з кухні і була добудована і поширена аж під комору з запасним виходом в другу кімнату. Криївка була чистою, досить вільною. На столику горіла лямпа, стіни були задраповані тканими вовняними веретами. Біля лямпи — історія України, кілька аркушів чистого паперу і пачка опечатаних бефонів – квитанцій з довільним революційним політичним малюнком і зображенням від п’яти до п’ятидесяти і більше карбованцевим рисунком.

Видавалися вони взамін грошової допомоги населенню проводом УПА. Кілька бійців відпочивало в другій половині криївки. «Циган» лаштувався вийти на зв’язок. Василько-Богун дописував «грипс», що повинен був не пізніше завтрішнього дня бути доставлений до адресата. Грипс готувався Марічці. Вона міцно держала в руках зв’язок. Юрчиха з дочкою вже спали. «Циган» з хлопцями тихо повернувся в криївку. Василько зачинив щільно вхід. Помолився, поцілував неньчин хрестик, що носив завжди з собою, і загасив лямпу. Тулова помаленько сповзала в сонне забуття і нічка вишивала небозводом зоряні косівські узори і тихо полоскала в Пруті шовкові коси зажурених верб. Лиш годинник не спав. Він тихо навпомацьки відлічував час.

*

Ранок обіцяв гарну погоду. А тому мусів порозганяти геть за горизонт табунці білорунних овечок, що випасалися на розкішному голубому пасовищі, повимітати срібний пилок з небесного зводу і розстелити землею перші сонячні промені. Старенька Юрчиха зготувала сніданок. Хлопці повиходили з криївки. Розвідка мовчала. В селі було спокійно, можна було трохи розслабитись. Хотілося хоч годинку бачити людей, сонце. Бо проходять молоді роки… Лише нічка наша розрада. І вся надія на зв’язок. Бо ж віддаєш своє життя повністю йому. Інколи зв’язки зрадливі, або ж недосвідчені, довірливі. Більшовики використовують цю довіру і впихають у них своїх людей, що нерідко ведуть воїнів у руки НКВС. В таких випадках ми стаємо духовними жебраками.

Богун замислився. Бо було над чим. Бо не міг зрозуміти психологічної душі рідного народу — прояву безмежного героїзму, любові до України аж до самопожертви і одночасно жахливого падіння в ницість, підлість, зраду?!…

Ще досвідком провів Марічку з грипсом, — пора б вернутися. … Підійшов до вікна. Хотів узяти мандоліну, хотів заграти. Бо любив пісню, любив життя… Раптом стрепенувся. До хати прямували два солдати.

— Мабуть, випадково — подумав… Бо йшли спокійно… Блискавично збігли в криївку.

— Може ліквідуємо, друже провідник?

— Ні в якому разі! Ми не воюємо заради вбивства, ми тільки обороняємося, ми ведемо бій тільки з більшовицькою системою, партійним керівництвом, внутрішньою службою, а не з такими як ми вояками. Інша справа у відкритому бою. Солдати вимагали обід. Юрчиха знехотя ще роздумувала. … Вони якось невпевнено розглядалися по хаті. Зненацька один швидко підійшов до постелі і з-за подушки витягнув в поспіху забуту шапку з тризубом. Миттєво вискочили з хати і спішно подалися в центр села. Була це бродяча група воєнних, що випадково проникла в Тулову з Видинова через Прут. Та після виключної події, що скоїлася в хаті Юрійхи Волянської, солдати викликали з району гарнізон…

— Друзі, заваримо цим нахабам козацьку кашу. Адже недалеко вже до вечора. Криївка й так розконспірована. Хата й сім’я будуть знище-ні. Тож хоч заплатимо ворогам за все – наказав Богун. Юрчиха ламала руки. Поспіхом лаштувалася до втечі. Хлопці розставилися по сусідах. На озброєнні були чотири автомати і легкий кулемет. Притаїлись за хатами, клунями. Основний удар спрямували на толічку, що була че-рез дві хати. За недовгий час появилася на толічці машина, переповне-на воєнними. Солдати почали зіскакувати з машини, займати бойовий порядок. Та в цей час в одну ціль заспівали автомати. Та так різко, зі всіх сторін, з таким напором, що не було вже кому думати про наступ. Воєнні лежали в паніці на толічці, а кулі видзенькували в гарячому горнилі бою, впивалися своїм смертоносним жалом в націлені жертви і захлиналися ненависною ворожою кров’ю. Раптом все стихло.

Повстанці спокійно відійшли поза хатами в луги, а далі з настанням ночі перейшли річку до запасних криївок.

Стару Юрчиху було схоплено. Пройшла всі муки на цьому грішному світі. Пройшла випробування червоним чистилищем до кінця. Десять років несла Волянська той важкий хрест, ту непосильну ношу за землю рідну…

Вечоріло. Марічка обережно підходила до села. Та зненацька десь в напрямку горішнього кута заскрекотіли автомати. Вона прискорила хід, майже бігла. Вже недалеко рідна домівка…

Але раптом оступилася, пристала. Біля хати якийсь пожвавлений рух, забігали воєнні. Здогадка блискавкою поранила серце… Що робити?! Вирішила більш не повертати на це місце. Згодом Марічка вийшла заміж між чужими людьми, загубила батьківське прізвище і заховалася від злого світу. Хату конфіскували, розбили. Піввіку лиш будяки з кропивою та гіркий полин проростали на тому зболеному подвір’ї.

1945-й рік. Боротьба розгортається з новою силою. Села суцільно підтримують визвольну боротьбу УПА, що поступово переходить на підпільну діяльність. Навіть такі прокомуністичні села як Устя частково беруть активну участь в тій нелегкій боротьбі.

В селі сильний воєнний гарнізон. На допомогу йому був створений загін міліції, «ястребки». Найбільш активними були Марковський, Курищук, Романчук (Ткачишин). Бої часто відбуваються і в день. Богун на квартирі в господині Н. З тайника передали сувій підпільної літератури для села, школи. Не вспіли ознайомитися, як господиня, широко відкривши очі від несподіванки, шепнула: «Марковський на подвір’ї!» Богун успів тільки звести замок автомата і лівою рукою зловити за дверну клямку як Марковський з напарником вже відкривали двері. – Кілька секунд двері моцувалися… Виходу не було… Я легко зняв руку з клямки. Марковський зробив сильніший ривок. Двері з розгону відчинилися навстіж. І в ту мить я висипав з півдиска куль в чорні постаті, що стояли в сінях і вискочив задніми дверима на город в кукурудзу. Господиня встигла вискочити за мною з хати і заховатись в селі. Я мусів затаїтись, бо з усюдибіч бігли на допомогу чекісти-гарнізонники і міліція. Прочісували подвір’я, город. Автомат був у бойовій готовності. І раптом прямо на мене пробирався густою кукурудзою Курищук. Я взяв його на приціл. За кілька метрів він запримітив мене з направленим на нього дулом і рішучим зблиском очей, розповідав згодом повстанець, — швидше відчув, ані ж побачив, що на якусь частку секунди стримала мене від спуску замка. Я слідкував за кожним рухом ворога…