У бій за волю

— Чому ти така урожайна, така багата, Українська земле? Не раз замислювався юнак. Ще з дитинства ненька переливала в маленьку душу зерна любові до України. І дозріли зерна, политі неньчиною правдою. Провід швидко примітив обдарованого юнака – «Сулима»-Петрусь працює в Службі Безпеки. Природна кмітливість і миттєва реакція чіпко сплелися з сміливістю і рішучістю. Цей природний унікальний добір швидко переставляє його на вищі щаблі. Спершу – заступником кущового. Згодом — кущовий. Кмітливість і рішучість дозволяють йому в цивільному одязі вільно проходити там, де важко було пройти навіть з боями. Одного дня, виконуючи термінове доручення явно, переходив рідним Залуччям. Надворі сутеніло. Раптом з-за рогу вулиці:

«Стой!». Зупинився. Під сільським кожухом за поясом пістоль. Виважував частки секунди…

— Куда направился?!

— До дівчат на вечорниці. — Не зморгнув оком. Обережно усміхнувся. З засідки вийшло кілька солдат. Не обшукували, адже майже день.

— Пашли с нами на вечорници. – Повернувся, не подавши виду. Доходили до роздоріжжя «Чотири дороги»…

Раптом ривок! Живий, смілий, дужий!!

Крайній солдат від удару поточився в окіп. Блискавично перескочив огорожу і кілька пострілів назад… Перескакував, окопами по-військовому. В догінку зацокотіли автомати. За мить кожух, що білів ще в сутолоках наростаючої темряви, простерся на землі. Більшовики, прошивши його кулями по кожному сантиметру, з криком оточили жертву. Та який подив і тупе розчарування відбилося на їхніх, обличчях коли підняли з землі тільки кожух?!…

Завзятий Сулима вже проминав останні хатини рідного села. І розбіглася повість про кожух довкружними селами. І розбіглася слава про Сулиму по всьому бойовому Покуттю.

З 1948-го року Різничук веде боротьбу з ворогом вже як організаційний районний референт. Вимушено поважали Сулиму і в райвідділі НКВС. А тому всі сили були кинуті на пошуки. За його голову об’явлена винагорода. Та не так то легко було схопити юнака. Мав якийсь природний підсвідомий нюх на ворога, на його дії.

Чимало наганяв страху на ворогів яко «Характерник», що може появлятися там, де його не чекають, і раптом безслідно зникати.

Одного разу зимовою порою, в тому ж 1948-му році, за всяку ціну необхідно було переправити в Карпати по зв’язку кілька осіб окружного проводу. В селі облава. Повальна. Солдати з «стрибками» контролювали кожний куток села.

— Друзі! — Очі Петра загорілися розумною рішучістю і завзяттям, — Несу відповідальність життям за переправу. Пропоную на санях проїхати центром села (!!).

Через певний час кілька саней обережно виїхали на головну вулицю Залуччя. Супроводжувала провід вся боївка. Сулима пильно випасав очима боки вулиці. Замки автоматів в бойовому положенні. І без запобіжників. Пальці повстанців прикипіли до спускових гачків… Зненацька біля Василя Романюка (Паламарчиного) обабіч дороги залягли в білих маскхалатах москалі, що цівками автоматів прощупували дорогу. Настала тиша… Лиш напружено повискували на снігу сани й насторожено пряли вухами стривожені коні…

— Боже! Як довго тягнеться час!!… Прямо у вічі ворога вдивлявся Петрусь. Все довкола заціпеніло… Найменший порух фіксувався противниками… Ще мить… Ще… і… тиша… Ніхто не насмілився. Сани проминали останнього солдата.

Що це?!… Обережність перед славою Сулими? Мабуть ні. Випадок? Неможливо. Боже провидіння? Напевно так. Бо коли за біблійним переказом перський цар Дарій кинув у яму з львами Даниїла, то Господь позатуляв звірам пащі і вони не зачепили його. І сталося чудо Твоє, Господи, бо даруєш долю сміливим і вірним.

… Багато друзів втрачав назавжди в боях безстрашний юнак. Приходили нові сили, і відходили назавжди вірні побратими по зброї. Творилася історія поневоленого народу, творилася жива історія віковічної боротьби за землю рідну, за край багатий. Творилася в горнилі світових воєн та свята мить, той кривавий проблиск історії Покуття, який ляже золотим віночком на гранітні скрижалі великої історії України.

*

Жовтень 1949-го року зодягнув землю осінньою зажурою і жовтобурим шурхотом опалого листя. Снували сріблом перев’язі «бабиного літа». І щем, і біль, і далекі згадки дитинства камінь-жалем стиснули болючі рани серця. Згадалося село… Таке рідне… Сплило в пам’яті родинне гніздечко… Старенька біла хата, босоноге подвір’я… Нема їх. Немає нічого… Вороги все спалили, все сплюндрували (!!)… І батькового сліду вже немає…

— О, Україно! Чи суть на світі більші скарби, якими ти платиш за свою волю??

А мати? Мамо дорога! Де ж ти?? Де ви, сестрички милі? Простіть нас, бо спокутуєте перед лютим ворогом нашу «провину» у вічних снігових заметах дикої Півночі. Сибір… Сибір безкраїй… І тільки один Господь знає, чи ми ще зійдемося знову?!… О! Незвідані Твої шляхи, Господи!…