У бій за волю

Що вивела чаєняток

при битій дорозі…»

(Нар. пісня.)

— Як мало треба, народе український, щоби ти став розумним, свідомим, національно гордим… Як мало треба!…

Воїн стиснув ще жилаві руки аж хруснуло в суглобах. — Найперше зумій розрізнити рідне від чужого, ворожого. Рідна мова неньчина, найкраща в світі рідна пісня. Навіть сонечко рідне тепліше чужого, і лютий мороз, холодні вітри і навіть дим миліший на рідній Україні.

І чужина… Холоднеча, мертвінь і пустота… Навіть хвилі холодних річок не так ніжно шепчуться з берегами як на Україні. І небо…

Таке синє-синє лиш на Україні!…

Недаром всякі вороги пруться до нас назавжди, залишаючи свою батьківщину самотою. То чи ж багато треба, щоби ти, народе наш, став мудрим, великим і сильним?

Полюби своє і зненавидь вороже, і ти будеш розумним. Полюби друга, брата, ближнього, і ти будеш великим. Полюби безкорисливу працю для України і все віддай тільки для неї, і ти будеш сильним. В задумі гірких спогадів промайнула ніч. Ще міцний духом і силою воїн УПА плакав малою дитиною над розритою Україною, ридав над втернованою долею сплюндрованої Батьківщини.

Над небокраєм загорялась вдосвітня зоря. Десь поряд тричі кигикнула сова. То був пароль. З досвітньої імли вирисувалось кілька постатей. Тіні нечутно наближалися. Автомати були в бойовій готовності. Пальці трепетно щеміли на зведених курках. Зблизились ще. Обмінялись паролями. Привітались.

— Батьку! Таточку!

— Петрусю!! Ледве не задушив в обіймах юне, але вже зміцніле тіло молодшого сина.

— Батьку, рівно рік пройшов, ціла вічність, коли ми розлучилися. Я повернувся з Карпат. Там проходив короткий вишкіл і бойову практику. Зараз направляюся в рідний район. Запам’ятай мій псевдонім, кличку, по якій ми будемо зв’язуватися. Я — Сулима. На згадку запорізького полковника Івана Сулими, під проводом якого запорожці дощенту знищили польське укріплення «Кодак».

Ще в сутінках батько провів сина в криївку. Перепочивши кілька днів, Сулима з друзями вирушили на бойові завдання. Вони принесли новоопрацьовану і перевірену тактику партизанської боротьби, нові зв’язки, явки. Батько провів сина ген аж за колійову дорогу — штрику. Там розпрощалися.

— Живи, батьку, міцній, наші сили на зло ворогам збільшилися. Слава Україні!

— Героям слава! – З притиском прошепотів. І чомусь защеміло на серці. Важка непрохана сльоза крадькома скотилася до уст. Солоним присмаком розтала в роті. Він повертався в криївку. Від Черемоша потягнуло холодом. Одночасно відчув якийсь невиразний, незнайомий шум.

Вже можна було розрізнити грубу російську військову лайку. Шум наростав. Загавкали треновані вівчарки. Крики наближалися зі всіх сторін. Стрілою вп’ялася в мозок думка: «Що робити?!» До криївки не добігти, податися назад — вже пізно. Дикі крики наближалися. То насувалася здибленою хмарою «чорна мітла», що нищила на своєму кривавому шляху все, що можна було знищити.

Зопалу притаївся в найближчих кущах. Звів автомат, приготував запасний диск. За мить відчули його собаки. Вибору не було. Подумки простився з родиною.

Господи! Дякую, що дозволив мені хоч перед смертю побачити мого синочка, мого Петруся. Пращайте… Тобі, земле дорога, віддаю своє тіло, а дух мій не скують вороги! Слава Україні! Одночасно запра-цював автомат. Найперша собака і солдат впали мертві. Користуючись темнотою, батько перекочувався з місця на місце і стріляв… Та всього кілька хвилин. Над воїном засвітилася ракета. І зі всіх сторін посипався град куль. Зрешечене ворожими кулями тіло лицаря востаннє випросталось і м’яко опустилось на скривавлені червоні трави.

*