У бій за волю

— Петрику! Петрусю!… Та й не змогла більше нічого сказати. Лиш в напівзабутті старенькі неньчині уста шепотіли: «Ідіть, сини, ідіть… Я благословляю вас… Ідіть, бо вмирає у муках Рідна Земля… То хто ж її оборонить, хто ж її оборонить, хто?!… Ідіть, сини мої… Я благословляю вас…

«… Не вертаються три брати, —

по світі блукають,

А три шляхи широкії

терном заростають…»

Т. Шевченко

Тай розійшлися сини Україною… Розлетілися опалим листям по рідній землі. Три воїни — три різні долі накувала їм зозуля в лузі… Старший син Григорій після вишколу підстаршинської школи у Карпатах був направлений в одну з боївок Городенківщини. Згодом очолював боївку. Рідко коли навідувався до рідних. А після одного з великих боїв з «червоною мітлою» поблизу села Торговиці Григорія напевно не стало в живих. Бо не дочекалася більше ненька сина свого. В когорті славних лицарів він упав на зламі визвольної боротьби з божевільними ворожими світами за землю рідну, за слово вільне, за Край розлогий свій…

Тихо зашумів березневими бруньками 1945-й рік. Все рідше навідувався старенький батько додому. Все важчою ставала боротьба, все більш ненадійним ставав народ. Застраханий, зубожілий, доведений «честю і розумом епохи» до відчаю, він інколи ставав на шлях зради, на шлях ницості і духовного приниження.

— Народе мій!… — Плакав не раз над гіркою долею і повного нерозуміння свого народу старий воїн.

— Скільки віків ти караєшся в найстрашніших катівнях злого світу, скільки поколінь вимирало найжахливішіми смертями на твоїх очах, скільки юного цвіту української нації розіп’ято московськими жидами у смертних камерах НКВС?! І невже ж ти і до сьогодні нічого не навчився??!

Поглянь, якою жалюгідно маленькою видається дорога від Капуї до Риму, де на хрестах розпинали повсталих рабів проти імперії!…

А скільки таких доріг за кількасотлітню неволю кривавилося Україною від Сяну по Дон?! Українськими розп’ятими рабами можна було б втричі і більше разів встелити вздовж і поперек всю Італію!! І за них цікавиться історія… За них знає весь світ!!…

А про тебе, народе мій, ніхто не знає… Не хоче знати!.. Невже ти не існуєш на світі??! Чому?… Чому??.. Та хто ж ти є? Хто?!

З грудей раз-по-раз зривався важкий стогін. Серце тонуло в сльозах воїна…

— То хто ж ти?!… Неповноцінний раб? Ізгой-наймит, чи до нестями деградований гомо-еректус?… Один раз 300 греків при обороні фермопільської гірської ущелини — переходу з Македонії в Грецію — на короткий час самопожертвою зупинили військо перського царя Ксеркса — і то вже безсмертна історія над героїзму, що ввійшов у скарбницю всесвітніх прикладів наслідування.

А де ж ти, народе мій?

Тисячі разів по триста героїв твоїх падало у відкритих боях, з засідки чи зради, відстоюючи Рідну Землю. І ніхто про те не відає… Ніхто… Так хто ж ти є?!

Бувалий воїн важко замислився… Душа рвалася, душа скигліла осиротілою степовою чайкою…

«… Ой горе тій чайці,

чаєнці небозі,