У бій за волю

Ще чорніша ніч упала на моє конаюче тіло 1917-го року. Більш сімдесять років по каплі висмоктували мою ще теплу кров більшовицькі вічно голодні орди. Сімдесят років убивали і мову і пісню мою солов’їну. Сатанинська орда до відчаю наслідувала клич свого пращура Чінгіз-хана, який виголошував перед кожним боєм до своїх туменів:

«Коли хочете завоювати народи, найперше вбийте їхню пісню!» Він знав, що найбільше в пісні захований нескорений дух народу. За сімдесять років тирани створили машину смерті для винищення народів, що складалися з основних критеріїв соцсистеми: колективізація, голодомор, виселення, тюрми, розстріли.

Розпука рвала мою душу, коли я почетвертована скалічена, розбита і стікаюча кров’ю дивилася на те дике лихоліття, не маючи найменшої змоги допомогти вам, мої діти дорогі. Правда, цілі покоління безстра-шно йшли в нерівний бій з лютим ворогом. Цілі покоління встеляли своїм білим тілом мої лани широкополі. Цілі покоління падали в нещадних боях за тіло моє, за кров мою, за народ свій, за волю його…

… «Чорна рілля ізорана гей-а-гей

Чорна рілля ізорана,

Ще й кулями засіяна гей-а-гей

Білим тілом зволочена гей-а-гей

Білим тілом зволочена,

Ще й кровцею сполошена гей-а-гей

Ще й кровцею сполощена гей-а-гей.

З народної пісні

Та не стало сил… Не стало… Бо на прю з нами виступив найстрашніший наш ворог — роз’єднаність нації, незгода політичних груп, розбрат між народом, ненависть до сусіда…

І цей ворог найболючіше б’є наші спини, топче нашу гідність, плюндрує нашу свідомість. Сини мої, діти мої, онуки мої щирі! Простіть мене, зболену свою неньку Україну так, як я прощаю й вам за все. Будьмо єдині у вірі, єдині в помислах і єдині в кожній праці за наше спільне щастя і повагу між народами. Бо хіба буде поважати нас чужий народ, якщо ми самі себе не поважаємо?

Тож прийдіть до мене, я молю вас, благаю… Прийдіть, прилиньте зі всього світу і пригорніться до мого материнського серця. Обніміть моє вистраждане тіло, я кличу вас, я простягаю вам своє серце, свої втомлені руки..

… Високо вгорі пливли над безмежжям океану потужні повітряні лайнери. Радісно стискалися серця. В кожного на віях тремтіли сльози вдячності Всевишньому за ласку велику, а уста шепотіли: «Ми вертаємо до тебе по довгій розлуці, Україно наша мила, ми вертаємо до Тебе… До рідних лелечих гнізд і несемо Тобі наші чисті серця і світлий розум, нашу вічну любов і шану…».

То линули з далекого вирію, з окраїн Ой-Кумени, зі всього світу колишні поселенці-вигнанці гіркої мужицької долі, вигнанці, поневолі охоплені полум’ям другої світової війни до вісімсоттридцятирічного і вічно молодого Снятина, до рідної Матері, до неньки України. То поверталися білими лелеками до отчих гнізд її вірні діти, онуки, що народилися вже на чужині, але навічно зберегли невимірну любов до рідного. Вони несли на дужих крилах в дарунок Україні свою, створену в далекій чужині, українську пісню-надію:

… «Чужинче, йди скажи Вкраїні,

Що ми готові на приказ, —

Що ми збудуєм на руїні

Нові святині і твердині,