У бій за волю

Як зажадаєш їх від нас!…»

ЗАЛУЧЧЯ В БОЯХ

Цикл новел і нарисів,

діючі особи яких реальні люди,

близько знайомі автору з шкільних літ.

«СУЛИМА»

Автор щиро вдячний пану Романюку Іванові, учаснику підпілля і в’язневі сталінських концтаборів, колишньому директору Залучанської семилітки за допомогу в пошуках конкретного історичного матеріалу.

«Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася».

З стрілецької пісні

Чорною журбою впала на землю захмарена ніч. Ревіло дико рване громаддя хмар, зударялося в пекельному двобої і краяло небо харалужними мечами. Дощ безжально періщив зболену спину зраненої землі, а промокла до кісток ніч викручувала і змивала у виярки ще свіжі струмки дощової води.

Сім’я Різничуків була готова в дорогу. П’ятдесятидвох-річний батько Василь Різничук обережно, наче зіниця ока, вийняв з схову невеликий пакет з цупкого зжовклого від давності просмоленого паперу.

— Сядемо, сини мої, перед далекою дорогою. Хай щасливим буде нам шлях, який ми обрали сьогодні. Україна в огні, діти мої, Україна кличе, Україна благає нас стати в ряди борців за її волю, за її майбутнє. Бо пройшов час, може востаннє, стати на захист свободи свого духовно сплюндрованого народу. Сини мої! Я боровся за волю України в рядах Січового Стрілецтва. В рукопашному бою на горі Маківці був поранений. Був учасником акції в сотні Дмитра Вітовського, яка за одну ніч захопила Львів. Друге поранення при переправі через Дністер вивело мене назавжди з рядів Усусусів.

При цих словах старенький батько обережно розв’язав згорток. В ньому, як обеліск слави, лежала батькова бойова стрілецька шапка-мазепинка. Тремтячими устами поцілував тризуб, що раптом зблиснув стрілецькою славою на розчахнутому вилозі шапки. Сумно вдивлявся в цю болючу реліквію вікопомних стрілецьких походів, незабутніх боїв, бойових побратимів, що й досі сплять непробудним сном в підніжжю Маківки, Львова, Лисоні, Бережан, Золотої та Гнилої Липи. Сини не сміли нарушити того святого спокою, тої тихої душевної молитви-сповіді.

Нарешті батько прокинувся з задуми. Одягнув шапку. Хоч сріблистою памороззю припорошились скроні, старенький виглядав ще мужньо. Сини задивились на батька, наче вперше, – щирим подивом, з гордістю, з любовною синівською заздрістю. Оглядали шапку і золочений символ великої історії майже двохтисячолітньої української нації. І навічно карбувався в юних серцях той святий знак, по якому виважувалася нація і за який безстрашно йшли на смерть їхні батьки, діди і прадіди.

— Сини мої! Я не здобув Україні в ті звитяжні криваві 1918-1920-ті роки перемоги. Я не можу нічим вас порадувати. Мені соромно, а тому я хочу спокутувати сьогодні свій гріх, що десятиліттями давить мою душу. І тому на злам літ я піду з вами в найважчий бій за волю України, щоб здобути або згинути в боротьбі за неї.

Він обняв своїх синів-соколів, тулився жорсткою батьківською щокою до таких юних-юних синівських облич, а сльози повінню затоплювали той біль старенького виснаженого серця.

За вікном дощ ущух. Десь далеко кресала ще блискавицями темна ніч, все тихіше воркотів неспокійний і чомусь роздратований грім.

Стояли всі три готові в дорогу, щоб зійти на бойовий шлях Української Повстанської Армії, яка вела вже відчайдушну, хоч непосильну боротьбу з двома найлютішими ворогами України. Старенька мати і дочки винесли образ Божої Матері і в сльозах благословили рідних.

— Васильку, мужу мій! Оберігай синів, бережи їх від злої морани. Бережи себе, щоби я дочекала ще зустріти вас усіх у вільній, незалежній Україні… Особливо пригорнулося материнське серце до найменшого, сімнадцятилітнього Петруся.