У бій за волю

— Йой, Боженьку мій! Ади, вже стали жебраками, стали старцями… Тай ідемо наймитувати на чужину… Нивко наша, нивко, єка ти дорогенька, рідна наша годувальнице… Приповідала геть знесилена. Михайло поринув у вир важких роздумів. Аж тепер збагнув страшну дійсність, — без клаптика землі, без хати, на чужині… Кров ударила відчаєм у безрадні скроні. Перед ним на долівці лежали вражені морською хитавицею його діти — Івась та Андрійко. Вони спали. Хвороба вже відступала, але діти ще в гарячці марили. Дивився на все з болем у серці, де накипала й без того іржа розпачу.

— Та не їж мене, кажу, не їж мні печінку… Не реви, мой, бо ті шлях зараз трафит! … Вдарив кулаком себе в груди.

— Ади, видиш? Єк мі допечеш, то зараз буду там! Та й показав на безкраїй океан…

Корабель плив вже довгі дні і ночі, все дальше віддаляючи переселенців від рідної домівки, від рідної землі.

Марія вже не плакала… Вона до краю знесилена ночами просиджувала над хворими синами. Думки її вперто поверталися в минуле, — на рідну нивку, до осиротілої домівки, пригорталися до святого лона Батьківщини. Розпука стискала груди, краяла на двоє зболене материнське серце. Михайло безтямно вимірював очима край неба, з німою пусткою в душі вдивлявся у ту майбутню обітовану землю, де він мав стати людиною, де думав покласти край злидням і повернути собі працею і старанням своє людське «Я», свою, обкрадену ворогами на своїй поневоленій батьківщині людську і національну гідність.

3. НА ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ

Від ночі до ночі падають під ударами сокир віковічні канадські клени, від ночі до ночі здригається від ударів ніколи не займана канадська тайга, від ночі до ночі кипить важка праця, і до упаду ниють в суглобах натруджені мозолясті руки поселенців. Обживалися на нових місцях. Роками нили в суглобах кості, роками обживалися, витрачаючи на проживання найменше, роками пухли обличчя, а навіть все тіло від їдких укусів комарів та мошкари. Зате кишеня була набита долярами.

То була держава права, держава справедливості, держава рівності. Пройшов час… І нарешті поселенці зажили вже в своїх обширних нових будинках, діти вчилися в школах. Будувалися нові, українські школи — коледжі, університети. Поступово багатіли і духовним життям. Національний дух сміло проступав у всіх сферах нового, вільного життя. Поступово відчули себе людьми, нацією. Гуртувалися в групи, в партії, гуртувалися і економічно і політично.

Світ пізнавав, світ вивчав нас, світ почав довіряти нам. За щиру працю, за непорушність чужих законів, за безмежну любов до свого і повагу до чужого народу. Пройшли роки… Українці вже навіть в урядах, в парламенті. З українського покоління виростають вчені, академіки, навіть президенти. Українці беруть активну участь в керуванні чужою державою.

— Гай-гай, Маріє, то де ж той час, ті наші молоді роки?… Куди поділися, Маріє?… Михайло обняв і ніжно поцілував уже давно посивілу на чужині голову дружини, по обличчі Марії потекли сльози. То були сльози радості, то були сльози гордості за своє утвердження в житті, за утвердження людини як особистості в народах. Не зупиняла їх, не втирала… Та й нащо? Все одно не спинила б їх.

Часто вечорами Михайло читав онукам історію України, вчив їх щебетливо ніжної української мови, незрівняних українських пісень. Не поривали Михайло з Марією ні на мить зв’язків з Батьківщиною, зі всім, що було рідним. Марія змолоду ще розмалювала хатку українською народною вишивкою, українською мережкою…

Біжать, біжать роки. Мчать на білих і чорних диких мустангах у безвість. Наближався на змиленому коні і 1991-ий рік.

— Маріє, Марічко чуєш?.. Чуєш?! Тільки що передали з Краю благу вість — утвердження Незалежності України!!!

Михайло впав на коліна, зняв руки до розп’яття Христового: «Господи, Боже праведний, дякую Тобі, що зберіг в мені ще дещицю життя, розуму й пам’яті щоби на власні очі побачити цей величний час — час народження, час визволення України з вікової російської неволі… Дякую Тобі, Господи!»

Марія вклякла біля Михайла. Вона не вірила, вона не могла повірити … Вона обнімала, вона цілувала Михайла, наче не своя, а неслухняні уста мимоволі шепотіли: «Україно моя… Україно, Ненько рідна, ти ожила, ти живеш, ти будеш жити вічно з нами…».

Цілу ніч на колінах молився Михайло з Марією… Цілу ніч не стулили очей рідні сини — Іван та Андрій. Майже цілу ніч не спали онуки.

А на ранок по всьому світу дзвони задзвонили. То вся світова діаспора ревно по церквах, по соборах на колінах молилася до Всевишнього Господа за ласку велику, за утворення вже вільної незалежної нації. А дзвони гуділи, дзвони будили, дзвони всьому світу оповіщали, — ВО-ЛЯ! ВО-ЛЯ! ВО-ЛЯ!!!

ДО ТЕБЕ, УКРАЇНО, ПОВЕРТАЄМО

Де ж Ви, діти мої милі? Де ж Ви, сини мої рідні, орли сизокрилі? Де?! Простіть мене, діти мої, що я змусила Вас розійтися сиротами по білому світу. Простіть, що не змогла Вам дати того духовного і матеріального надбання прадідів наших. Простіть мене, бо я віками була сама закута у важкі кайдани, віками скиталася в неволі, в ярмі. З незапам’ятних часів мене роздирали вороги. Шматували гострими мечами моє серце ще стародавні перси. Хозарські й половецькі навали нищили моє тіло, мій дух довгі століття. Я була зранена і сплюндрована до краю. Кров моя текла гарячою рікою по всьому зболеному тілі. Я вся просякла кров’ю і болем. Ще страшнішого лихоліття завдали мені таки свої, юродиві сини — Юрій Довгорукий і його син Андрій Боголюбський.

Удвічі страшніші рани від своїх дітей, — удвічі глибші вони, Удвічі болючиші… Ще не висохли й ці рани, як з’явився новий супостат — татаро-монгольські завойовники. Отруйні стріли їхні вп’ялися колючим терням в моє серце. Я вмирала під тином байдужого світу. Я не знала передишки. Я впала в пітьму нової неволі, свіжих кайданів. Мене розкололи навпіл по основній моїй артерії — Дніпру польське і московське свавілля, розгул, винищення. Винищення без жалю. На залізних палях конали сини мої любі, в катівнях четвертували їхні білі тіла, і лиш чорні круки по диких степах випивали їхні ясні очі. Догризали ще жевріюче тіло моє татарські, румунські та угорські наїзники.