У бій за волю

… Крилонька зітру…

Кру, кру, кру, кру…»

З народної пісні.

Була неділя. Старенький, вже трохи глухуватий дзвін, як добрий дбайливий пастух, скликав свою паству на молитву. В церкві відправлялася Служба Божа. Після відправи люди вщерть виповнили біляцерковний майдан. Гуторили між собою про новину, що сталася в селі.

— Йой, Аничко, ади Міхайло вийшов з пан-отцем та й шьос говоре. А Марію під руки ледве видут… Така бліда-бліда…

— Катру, тожи вони наймили службу за щасливу дорогу, тажи до Канади їдуть. Та вже й нивку й хату спродали. Де-що подарували пан-отцеві, що сусідам. На пам’єтку… бо не знати ци вернутси… Далекий той світ, ни ґезди воно…

— Ій… А я б ни поїхала хоть би мине й силували. Аді мині лекше умерти тут, де народилася, де мої дєдя й неня лижут на цвинтари. Хоть гірко чисом, та я собі поплачу, поплачу, шьо чужинці у нас пануют, а ми єк наймити на чужині, — і школи і урєди ни наші, по містах повно жидів, панів та підпанків… І всі з наших мозолів жиют. А ми спокон віків так тєжко робимо…

Тєжко йой, ни говори так, Катрусько. Єк нагадаю собі ті здикуції, ті пацифікації, ті обшуки, знущання, то й зараз би їхала, так мині гірко. Хоть в своїй хаті та чужа правда…

Ой так-так, сусідонько, шьо правда то правда, — нам лишеєси лиш найтєжча праця.

До людей підійшов пан-отець, Михайло, Марія.

— Дорогі парафіяни! Звернувся священик до народу.

— Сьогодні від’їжджає наш односелець Михайло з сім’єю до далекої Канади. Йдуть шукати кращої долі за океаном. Гірко нам всім, що ми чужі на рідній землі, що не маємо в школах, в урядах нашої рідної української мови, не маємо належних людських прав і політичних свобод. Хто може, той виходить на інший шлях в боротьбі за кращу долю. Ось і наш Михайло з Марією, як багато вже наших людей, виїжджають у новий світ. Хто знає, кому випаде краще майбутнє… То ж побажаймо їм всього добра, — здоров’я, щастя на новому місці, а найбільше — щасливої дороги. Хай збудеться Господня воля.

Люди обступили Михайла й Марію з дітками, пращалися… Хто зна, може й назавжди… Бажали щасливої дороги і всього добра в новому світі. Гуртом прийшли востаннє на подвір’я рідної домівки. Михайло став, як вкопаний. Ніби крізь сон бачив сусідів, знайомих. Ніби крізь сон пропливали перед очима люди. Ніби крізь сон… Душа плакала, душа зривалася і хотіла кричати: «Люди, я залишаюся з вами!»… Хотів уже та не міг пробудитись від того страшного сну, що краяв, шматував нещасну душу наскрізь. Жаль залізним кільцем стиснув груди, сльози душили горло. Безжальна дійсність стала, як смерть перед очима. Стояв розхристаний, загнаний, аки звір в безвихідний стан. Відчував до болю в серці ніжний дотик рідного леготу, і важкі олов’яні сльози покапали з невидющих зів’ялих очей. Раптом стрепенувся, оглянувся.

— Маріє! Діти мої! То, може вже пора нам… Зненацька побачив Марію. Вона на колінах вимивала одвірки хати ревними сльозами — пращалася з рідною осиротілою стріхою, тужливо голосила… Аж раптом впала скошеною бадилиною на обгризений роками хатній поріг. Люди відтановили, привели до пам’яті. Люди допомогли зібрати та поскладати небагаті клунки — пожитки. Прийшов час пращатися. Низенько вклонилися людям, осиротілій хатці, клуні та, по- святковому заквітчаним головатим соняшникам, що вигналися, наче дебелі парубки поза тином на городі.

— Ходім, Михайле, помаленько ходім, щоби не дуже столочити, може востаннє, земельку нашу… Ходім, Михайле, ходім…

На подвір’ї їх чекала запряжена фіра, що мала везти Михайла і Марію до колії, до океану, в далекий невідомий світ.

2. В НЕВІДОМІСТЬ

Пінились жорстокі хвилі холодної Атлантики. Байдужі до чужого горя, до чужих сліз, вони, пустуючи, наздоганяли одна одну, з первинним диким ревом скаженіли в двобої з собою і в бризґи розбивались на прозорозеленій спині безмежного океану і вже знесилені ліниво відкочувались на берег. На борту корабля куняли замислені пасажири, що вперше в житті зустрілися з безкраїм океаном, його морською хворобою і невідомим ще новим світом. В кожного думки билися білокрилими чайками у ту душевно глуху стіну загадкової невідомості. Як сприйме їх новий світ? Яка доля чекає їх на чужій землі? Хто порадить? Хто допоможе?…

Але новий світ був байдужий до всього. Його турбувало одне, — міцні, дужі руки заробітчан.

— Де наша нивка, нащос її продав, га? Нащо с продав, Михайле, на що-о-о?! Стиха ридала Марія.