У бій за волю

Вночі ми відійшли в присілок Кляузи. Там заночували. Більшовики, незважаючи на кількісну перевагу в людях і озброєнні, не насмілились здоганяти нас на відкритому терені. Надто багато впало їх в цьому вікопомному бою. Ранком вирушили на Березове, де і заквартирували на коротший час. В Березові я захворів тифом. До того роз’ятрились свіжі рани. Почалось загальне запалення ніг, що могло закінчитися гангреною.

Через кілька днів по відході повстанців, більшовики застукали мене при високій температурі і непритомного на ліжку. Вони не знали мене, але, вважаючи всіх бандерівцями, познущалися наді мною. Боячись тифу, вони не торкалися мене руками, зате ногами вибили мені всі зуби, і так безпам’ятного, до краю збитого, залишили, сподіваючись на швидкий кінець. Та Господь змилувався наді мною. Хоч довгий час, але при щирій опіці моєї доброї Ганнусі поступово приходив до пам’яті. І однієї ночі мене схованого перевезли в Космач.

Там під наглядом дорогих рук я помаленько виздоровляв. Та вже за станом здоров’я мене виписали з куреня і сотні. За наказом курінного секретар с/ради виписав мені фіктивну довідку зовсім іншого місця народження і зовсім під іншим прізвищем. Так поступово я перейшов на напівлегальне становище, заховавши глибоко в душі правдиву історію мого життя. Бо такий був час, бо таке нелюдське було існування. І так через сорок п’ять років КДБ натрапив на мій слід. Допитували людей вже в Космачі, і моїх колишніх друзів, що живуть у Владивостоці. На мене готувалася вже тюремна пастка. І якби не політичне потепління і співпавший час викриття путчу, я на старості літ волочив би залізні наручники в холодному Заполяр’ї, або в жорстоких диких степах Забайкалля.

*

Помаленько виходила мене моя мила Ганнуся.

— Та й що ж будемо робити, моя дорога зцілителько?… Нарешті звела нас доля. Може, станеш мені дружиною? Чи, може, не хочеш? Забула?…

— Юрочку! Я буду з тобою! З тобою буду! З тобою буду, Юрочк-у-у! — раділа Ганнуся, як дитина, обціловуючи свого Юрочку геть чисто…

Легенько обняв радісно збуджену дівчину і тихо пригорнув до зболених грудей. І два серця запрацювали в єдиному пориві, в єдиному життєвому кроці, на одній вимріяній частоті.

Через місяць Ганнуся і Юрочко побралися. Йшли до церкви тільки обоє… Бо так хотіли… Так велів час… Вінчав їх священик Каменецький. Посадовими гостями на весіллі були старі бойові побратими. Куріний «Козак» і сотник «Скуба» були весільними старостами. Музики не було. Бо не час на великі радощі, коли Україна в крові… То ж не час було на музики, забави… Лиш сусідній дід Іван висвистував на флоярі тужливі весільні мелодії, а весь курінь прогримів триразову сальву в честь свого військового побратима…

Непримітно спливав швидкоплинною річкою подружній час. Він згладжував болючі рани на душі й на тілі. Він згладжував усе… Навіть пам’ять поступово згладжував…

Вже сивина припорошила життєвим порохом старечу голову. Ось і Ганнусі вже немає… І хоч тіло її дороге давно простилося зі мною, давно відійшло, а дух її витає Господніми шляхами, я досі чую дотик найніжніших рук її, я чую її, моєї доброї Ганнусеньки ласкаве слово, її тихий, незабутній голос у найважчі дні моєї скорботи, мого болю.

— То ж прости мені, моя люба Ганнусенько, наприкінці днів моїх… Може інколи я був з тобою застрогий, несправедливий, нещирий…

Прости мені… Хай наша вже вільна Українська земля, яку ми з тобою відстоювали в боях, буде тобі легкою… Я на твоїй могилі насіяв багато-багато квітів, — і чорнобривців, і рути-м’яти, і хрещатого барвінку… Багато-багато…

ДО ТЕБЕ, УКРАЇНО, ПОВЕРТАЄМО

1. ПРОЩАЙ, РІДНА ЗЕМЛЕ

Високоповажній сім’ї Стельмах Ганні і Остапові з низьким поклоном і щирим серцем дарує на згадку автор.

… «Чути кру-кру-кру…

В чужині умру.

Заки море перелину,

Крилонька зітру…