У бій за волю

*

Магура, Говерля, Чорногірський хребет. 1944-й рік. Постійні рейди куренів, постійні бої. Осінні дощі розмивали потоками струмків сходжені бойові стежки, створювали постійні природні перешкоди на обростаючих вже легендами і до краю напоєних кров’ю втоптаних дорогах УПА. Багатьох побратимів по зброї не дораховувався курінь. Сотні майже на третину оновлені. Карпати зяяли свіжими ранами бойових могилок, журливо зацвітали блакитножовтим повстанським цвітом. Лише вічнозелений барвінковий сум шелестів під ногами знекровленої осені. Верхами спиналися заквітчані в червоні маки березові стрілецькі хрести.

Одного дощового ранку я одержав грипс. Провідник доручав мені розслідувати поважну справу в рідних Кобаках. Негайно порятувати місцевого письменника Осічного Дмитра. Бо зі злого доносу місцева боївка вирішила його ліквідувати як ворога. За порадою сотника беру свою вівчарку, яка була завжди зі мною в бойових походах і вирушаю в рідне село. Лісом подекуди скрадаюся, і на руках затиснувши в кулаках цілі клапті моху. Продираюся дуже обережно і м’яко, бо поряд проходить мадярсько-більшовицький фронт.

Спереду нечутно біжить пес. Раптом поблизу Пістиня вівчарка ступає на міну і зривається. Не оглядаючись збігаю з гір і направляюся в родимі місця. Простую до хати поета Осічного, але, на жаль, не застаю його вдома… Дружина перестрашилася, у відчаї ламає руки.

— За що, Юро, його хочуть убити?.. За що?! Через певний час дружина довіряється мені і кличе захованого Дмитра. Вияснюю причину його страху. Пізно вночі мав довгу розмову з провідником боївки «Палієм» і, давши гарантію за чесність Осічного щодо УПА, іду в село. Щиро запевнив Дмитра про долагоджену справу, надавши йому певні гарантії. Одночасно попросив не ховатися більше, а працювати чесно для свого народу, для України. На другий день, коли я ще, може, надто спокійно відпочивав у себе вдома, раптом на ганку появились москалі. Я в ту ж мить спустив курок автомата по дверях, але замок не спрацював. Секунда! Мить! Що робити?!! На столі лежало десять гранат, які я завжди носив з собою і на які найбільше надіявся. І в отвір, коли солдати відчинили двері, я вспіваю кинути в сіни гранату. Воєнні панічно вилітають з ганку. Я посилаю ще одну через вікно, і ще одну через друге. Після вибуху кидаю через кожне вікно ще по гранаті. Воєнних не бачу. Обережно вибігаю босяка з хати, кидаю ще по гранаті в долину, куди напевно змились воєнні. Вибігаю позад хати на горбок і даю переможну чергу з автомата, який провинившись, запра¬цював на повну силу…

Оговтавшись після такої несподіваної зустрічі з ворогом, я вже спокійніше відійшов в Космач. За цей короткий час фронт перемістився і в Космачі вже були більшовики. Без пригод добираюся в курінь, що лаштувався знову в рейд. Перед входом в землянку я раптом застиг на місці… Я не міг вимовити слова… Я заплакав як мала дитина… Почувши, напевно, мій голос, з землянки виповзла знесилена і зранена вівчарка (!)… Моя вівчарка, мій вірний бойовий друг (!!)… Ми обнялися, наче люди, і довго-довго не могли опам’ятатися…

— Друже милий, яким чудом ти вижив?… Яким?!… Скажи, розповіж мені, мій вірний песику, як ти добрався сюди в таких муках??…

Ми плакали, наче малі діти… І я вперше в житті бачив, як ревно плаче вірний пес… Гіркий біль стиснув мені груди… Передня нога була повністю відірвана. Дві задні зранені. На місці одного ока зяяла глибока яма, друге зовсім мало бачило. Ліве вухо було одірване. На грудях, у вигорілій шерсті безліч засохлих ран… Пес не переставав плакати… Він навіть не стогнав. Він тихо жалібно скімлів, розповідаючи мені про свої болі, про муки, про свій жаль за втраченим другом і про безмежну німу радість з негаданої зустрічі. А через півгодини вірного друга не стало…

Я склонився перед його зраненим тілом на колінах.

— Прости мене, мій вірний друже… Прости, що взяв тебе з собою і в останнє я поцілував його в розумне відкрите око, в якому наче в дзеркалі світилася подружня щирість, велика любов і незрадлива глибока вірність. В розпачі з німим подивом споглядав я на муки вмираючого чотирирічного воїна, який без страху чесно розділив гірку долю вірного побратимства в жорстокій боротьбі за волю України.

*

В грудні 1944-го року курінь «Козака» вирушив у далекий рейд. Маршрут куреня: Космач — Косів — Кути — Слобідка — Кобаки — Рибно — Хутір Залуччя — Снятин. Зима видалась досить суворою. В горах лежало багато снігу. Доводилось інколи брести направці в глибоких заметах. З обережністю виминали більшовицькі гарнізони, відмовлялися від найпростіших вигод, нормального життя. Спали просто на снігу і навіть під снігом. Лиш здоровий організм міг витримати таку психологічну і фізичну напругу. А молодь йшла з бойовим поривом, з посвятою і жертовністю рідному народові і сплюндрованій Україні. За весь час рейду і прийнятих боїв не з’явилася ні одна скарга на втому чи біль. Все було підпорядковано єдиній меті — величній меті визволення України. Важкий біль пронизує моє старече серце, яке працювало тільки для України і відлічує вже майже останні удари в ім’я мого народу, коли зараз чуєш з уст освічених людей діаспори, членів ОУН, що «тієї боротьби не потрібно було…» (— Високоповажний пане! Цікаво, як сприйняв би розумний народ Франції, якби знайшовся хоч один француз-дивак і сказав: «Боротьби французького народу під проводом Жанни Д’Арк проти англійського завоювання не потрібно було…)(?!)?… То ж не дивуймося, що ми є найменш свідома нація світу.

В Кутах проти куреня виступив збройно цілий гарнізон НКВС. Але для нас це не було перешкодою. За кілька годин ми його ліквідували майже без втрат. З незначними боями курінь просувався своїм курсом. Великий бій важким тягарем ліг на плечі юнаків в хуторі Залуччя на Снятинщині. Розвідка передала, що нам на переріз наближаються поїздом з Чернівець і Коломиї два полки військових. Та поки вони збиралися, ми вспіли запалити міст в Снятині на Пруті (дерев’яний, збудований при німцях), щоби не підійшла допомога з Снятина. До моста підійшла добре озброєна група наших підривників. Постові зметикували ситуацію і збігли завчасу геть. Хлопці побрели в льодяну воду, полляли дерев’яні підпори і поперечні кріплення німецькою горючою сумішшю і запалили гніт. І хоч зима 1944-го року була нелегкою, міст горів добре. Поки ми повернулися, наспіли обидва поїзди з військом і зав’язалася жорстока боротьба, що тривала з 2-гої години до вечора. В бою впало 22 повстанці. Допомога військових підсилювалась з кожною годиною. І під покровом ночі ми змушені були відступити. Бій відбувався на терені колишнього лісопильного заводу (тартака), на місці якого сьогодні розбудована меблева фабрика. Вбитих забрали з собою і похоронили в лузі по дорозі Залуччя-Вашківці. Під час бою десь загубився наш кулеметник. Він силою ворожого війська був відтіснений від основного нашого з’єднання і, напевно, не почув наказу відступати. Оточений ворогами він випадково зайняв сильне оборонне становище і не давав ворогам підняти голови. Багато юний воїн положив трупів побіч себе. Бій звів до останнього патрона в кулеметі. І на останку, в безвихідному становищі, зірвав на грудях гранату.

Різко осліпив простріляну ніч криваво червоний сніп вогню. Після останнього вибуху, що на мить вдерся вогняним стовпом на подвір’я тартака, ми зупинились. Всі зняли шапки, всі віддали останню шану герою. Вимучений і злий, перейшовши льодяну воду Черемоша, курінь відійшов на Вашківці. Місцевий гарнізон заздалегідь попереджений, давно зник з містечка. Ми маршем без перешкод пройшли аж в лісове село Черешеньки, де й розквартирувалися на два дні. Після відпочинку вийшли в напрямі Берегомета. Наперед повідомлене і підсилене військовою і технічною допомогою містечко хвальковито зустріло нас вогнем. Ми прийняли бій, хоч не знали сили оборонців. Різноколірні просвітлені патрони відбивалися від мерзлої землі і прискали навсебіч райдужним смертоносним вогнем.

Через годину ми ліквідували й цю оборону без втрат. Після перемоги курінь з жартівливими піснями направився на Білоберізку, Брустори і ще сонним досвідком переможно вступив у рідну столицю УПА — Космач.

*

З кінцем січня 1945-го року над Космачем стали згущуватися чорні хмари. Карпати поринули в сіромолочний морок зимового туману. Під густим холодним прикриттям під Космач стали підтягуватися і охоплювати його кільцем великі більшовицькі сили. З Брустур, Прокурави, Рушева ранком під 30-го січня все було підготовлено до нелегкого широкоохоплюючого бою. На цей час в Космачі згрупувалися курінь Цигана, Степового і курінь Козака. Ранком коли ще курені відпочивали, я тихцем вийшов змінити варту і в той саме час з присілка Подору по мені провели серію з кулемета. Я дуже щасливо відбувся, не рахуючи двох неважких ран на руках. Це, мабуть, був умовний знак нападу. Бо з тієї хвилини більшовики всією масою рушили на Космач.

Командування УПА, прикинувши ситуацію, прийняло бій і, не гаючись вислало в ущелину Рушір сотню найсміливіших і метикуватих юнаків. Вони непримітно розположились на верхах двох сторін ущелини. Це на зустріч військовій допомозі з Коломиї. І допомога йшла. Велика. Два полки з двома бронетранспортерами. Бій почався одночасно в Космачі й Рушірі. Бій за Космач ішов майже в рукопашну. Густий сніг і вітер запорошував очі, перемітав і закривав цілі. Хлопці йшли наосліп. Були хвилини, що воїни видирали один в одного з рук зброю, душили один одного голими руками. Вони стискали в смертельних обіймах ворога і так падали разом мертвими на криваву мураву рідних Карпат. Бій продовжувався з полудня до вечора. Хлопці стояли насмерть. Повстанці й вороги конали в калюжах розталої і змішаної з кров’ю чорної землі. Та сили були нерівні…

Більшовики постійно поповнювались резервами, що надходили з Космача. Щоб не втратити багато війська, ми змушені були відступити. Космацькі верхи встелили трупи конаючих. Лежали покотом молоденькі сини України. Лежали з відкритими очима, щоби останній раз поглянути на тебе, Рідний Краю наш, на тебе, наш народе… Лежали, міцно вчепившись в передсмертній судорозі, вічні вороги, — одні поневолюючи, другі — всім зболеним серцем обороняючи рідну Землю від московської навали. Лежали простріляні наскрізь в потоці крові, лежали з розірваними почорнілими ранами на холодних юнацьких тілах. Я вдруге вже став ранений в ноги. В скорботному мовчанні під сховком ночі хлопці зібрали і похоронили на кляузі (греблі) упавших побратимів. Більшовики зносили своїх трупів в стодоли і спалювали їх разом з будівлею.

Безцінну послугу зробила нам вислана в ущелину сотня, на озброєнні якої були німецькі протитанкові фауспатрони. І коли появилися в ущелині оба полки з бронетранспортерами то такого бою і такої славної перемоги гори, мабуть, ще не бачили. Ні один солдат не повернувся з того пекла. Не було місцини, де можна було б сховати голову. А бетеери просто сплавилися разом з залогою. То був рев вогню, шквал гранат, шум і свист фаусів з божевільним реготом кулеметних і автоматних черг. Такої втрати в одному бою, напевно, не мали чекісти за весь час боротьби з повстанським рухом.