У бій за волю

З гір війнуло прохолодою. Сонний ранок, ліниво позіхаючи, потягнувся заспаними перелісками, спрагло вдихав свіжий легіт прохолоди. Перший несмілий промінь боязко продерся ще сонними чагарниками і затанцював всіма барвами веселки на сполоханому дзеркалі гірського струмка. Стежкою в гори вже кілька днів підіймалися молоді хлопці.

— Юрку! Ци не пора, мой, передихнути?

Юрко підняв руку. Хлопці згуртувалися довкола.

— Півгодини перепочинку! — скомандував Юрко. Хлопці присіли на росянисту гірську видолину. Вони розсілися хто як: хто хлюпався в прозорій воді, хто встромив ноги в струмок, хто поливав обличчя й голову життєдайною вологою.

— Хлопці! – почав Юра. Через годину ми будемо на місці. Ще раз перевірте себе. Хто не знає присяги, чи не вивчив «декалог»? — Відповіді не було.

— Добре. І ще, найосновніше! Хто передумав може, чи злякався, то краще скажіть мені тут і повертайтеся спокійно додому. Тому, що через годину буде пізно. Ви побачите терен розташування куреня, складете присягу. Вирішуйте свою долю тепер, бо через годину ваша доля буде належати тільки Україні. Тому прошу ще раз подумати. Після присяги кожний ваш крок буде підпорядкований присязі і наказам проводу. За невиконання чекає сувора кара за законами по¬встанської боротьби. — Гори відповіли мовчанням.

Приблизно через годину Юрко з добровольцями вже знайомився з новим середовищем, новим народом — 17-25-ти літніми захисниками рідної землі, повноправними воїнами Української Повстанської Армії, яка організувалася в 1943-му році по всьому Карпатському терені на безкомпромісну боротьбу з німецькою поневолюючою системою.

Раннім ранком після детального перегляду і співбесіди з кожним новобранцем окремо курінь виструнчився під командою курінного проводу. Багато хлопців-новачків складали на неходжених ще лісових дебрях присягу на вірність України. Перед сотнями відправлялася Служба Божа, яку з щемом і трепетом новачка вислухала молодь. Опісля відбулася найвідповідальніша мить — церемонія складання присяги Україні. Маленький столик на поляні, окутаній непрохідними лісами, накритий скатертю. На столику біблія і дві запалені свічки. Біля столика два прапори — державний блакитножовтий і бойовий червоночорний прапор УПА. Біля них два виструнчені рядові воїни. Приймає присягу священик і один з членів проводу. Кожний учасник, незважаючи на літа, чин і професію, клав руку на біблію і урочисто сотворював присягу. При цьому на певний час умовно вмирало разом з власником родиме прізвище, а натомість народжувався новий воїн з новим прізвищем-псевдонімом, який супроводжував його на весь період боротьби в УПА.

Юрко одержав кличку «Грізний» і був зачислений бійцем відтинку «Гуцульщина», в курінь «Козака», сотню «Скуби». Так почався бойовий шлях молодого воїна.

— Через певний час, примітивши мою метикованість і спритність бійця провід засилає мене як «свою» людину (шпигуна) на роботу в українську поліцію, звісно з підробленими документами. З проводом УПА зберігав постійний зв’язок. В той час проводилась німцями жорстока акція на жидів в Жаб’ю (Верховина). Цілі сім’ї винищувались, а конфісковане майно вивозили в Німеччину. Якось вночі навідалася до мене «комісія» з УПА. — Друже «Грізний! Є наказ перехопити в німців чотири повні фіри нового зимового одягу, особливо шкіряні шуби з багатшого жидівського майна, що направляються в Німеччину. Вже розроблено план дій. Постарайтеся, щоби вас включили керівником конвою, що буде супроводжувати вантаж. Постарайтеся везти його тільки через Косів. При нападі на екскорт особливу увагу ми звернемо на німців. Ви якомога більше стріляйте».

— На ранок група поліцаїв і німців супроводила вантаж до поїзда. Я керував групою. Зразу за селом в напрямі Косова «напали» на нас «бандерівці». Акція тривала десять хвилин. Чотири фіри жидівського добірного майна попрямували в гори в розташування куренів УПА. Хлопці швидко відійшли, а ми, недобитки, потупцювали пішком в поліцію. Там справа набрала несподіваного повороту. Коли я «з плачем» розповів у жандармерії про історію з шубами, мене негайно арештували і доставили в Коломию, як співучасника ворожої акції. Через два дні мене разом з жидами вивели в Шепарівський ліс на розстріл. Надворі почало кидати снігом. В лісі ставало холодно. Нас роздягли догола, як мати на світ народила. Групували по три і через певний проміжок підводили до ями. В моїй трійці рушив до ями священик Сливка і якийсь жид. Я шепнув їм: «Тікаймо!» Вони панічно мовчки стиснули тільки плечима. На роздуми не було часу. Я глибоко видихнув і з вірою: «Господи, поможи!» божевільним ривком відірвався від групи. І прихильцем пошумів сарною чагарниками. Страх вдесятерив сили. За мною різко дзв’якали по стовбурах дерев, а то й над головою злобно фиркаючи кулі вартового. Та на щастя захурделило, закрутило снігом геть довкола, і я зник ворогам з очей радо, помінявши смерть на голе й голодне блукання в нічному лісі по незнайомих снігових заметах.

Майже до ранку я бігав по лісі, щоб зігрітися, нарешті примітив на узліссі якусь хатину і побіг до дверей. В хаті вже не спали, але боялися, напевно, відчинити. Я просив, я молив людей викинути мені хоч якусь одежину, бо далі не в силі було видержати. Мені не відповіли, але викинули через вікно штани, шапку, сорочку, стару куфайку і якісь викривлені старі шкраби, які я сприйняв як манну небесну. З великою душевною вдячністю я швидко все зібрав, забіг до стайні і одягнувся. У вигляді поношеного старця я направився в бік Коломиї. Через силу дістався до знайомих. Там тепліше одягнули, підгодували і через кілька днів відправили в дорогу. Я пішов у напрямі далеких від району сіл. Так блукаючи на вечір другого дня зайшов у село Альбінівку (Шевченкове). В селі найперше зайшов до дідича Найгофа – господаря і власника фільварку і попросився на роботу садівника під вигаданим прізвищем Зеленчук.

*

Там пробув я майже до жнив. Знаючи добре роботу садівника в дійсності, я працював від душі. Був акуратний і відповідальний в роботі, а тому мало хто цікавився моїми документами. Та довго так не могло бути. Я при найпершій нагоді зв’язуюся з рідною УПА. Тим часом в селі знайомлюся з поважним ґаздою Кузьмою Юрійчуком і з часом, перевіривши його, частково йому відкриваюсь. Кузьма віддає мені свої документи і я вже під новим прізвищем їду в Коломию в окружну поліцейську команду на роботу. Під чужим прізвищем мене направляють рядовим поліцаєм в оселі Іллінці. Одночасно працюю в підпіллі УПА. Та побоюючись випадкового викриття через знайомих прошуся на роботу в Космач. Там я повністю віддаю себе роботі з УПА. Під Магурою була відкрита старшинська школа «Олені». Згодом звідти прибули представники і я при найбільшій секретності пов’язую їх з заступником шефа поліції В.Ониськівим. Зустріч відбулася в середній школі в Космачі в присутності директора школи буковинки Шандри, добре знайомої з Ониськівим.

Мета зв’язку — спільна праця проти німців, — викрадення з складів зброї і доставка її в курінь, виготовлення необхідних документів для УПА, заготовлення продуктів і т. д…

І дуже швидко ці зв’язки далі добрі наслідки.

В день посвячення могили Січових Стрільців у Ворохті німці готувались арештувати українських священиків. На той час у Ворохті працював розумний священик Каменецький. Жаль стало молодої людини. Що ж робити. — Негайно заховати Каменецького, бо німці готуються його знищити.

— Не гаючись, я веду Каменецького в найкращий в такій ситуації сховок — на стриху будинку поліції в Космачі і перед самим носом гестапо закриваю стрих на ключ. Вночі переховую його в дім поважного господаря Клапчука з повною відповідальністю за його життя. Коли «акція» закінчилась, на самі Йорданські свята сам Ониськів дозволяє Каменецькому відправити Службу Божу. Через певний час нас викликали в Коломию на збори поліції. І тут випадково впізнає мене поліцай Ткачук з Снятина.

— Ти що тут робиш? Здається ти був у полоні в Жиб’ю, але… Чекай, чекай… Та ти ж не Юрійчук, ти, здається… Сайнюк чи Зеленчук …

Я звів усе на жарт, звичайно все замовчуючи… Але вечером непомітно забираю свою зброю, принагідно викрадаю пістолет начальника поліції Фокшея, втікаю в Космач і, як розконспірований агент сходжу знову у «свій» відтинок «Гуцульщина» під проводом Козака, в рідну сотню «Скуби».