У бій за волю

— Смерть! — скомандував Дмитро Ухач – «Артак» — с. Іллінці (референт по пропоганді району).

— Смерть! — владно повторив у диміючій криївці охоронник Захарук Василь — «Петро» — с. Ганьківці.

— І ще прошу, друже провідник, щоби моя смерть прийшла не з більшовицької, а з вашої руки.

— Друже Петре, тільки самі!

— Друже провідник, це моє останнє бажання!

— Це наше останнє бажання! — промовив Артак.

Друзі розцілувалися. І не було сліз… Востаннє витав у криївці дух волі, дух перемоги над ворогами. Раптом тихо скресла пісня…

… «Ой зацвіла черемха зацвіла

Буйним цвітом…

Там пращався тай стрілець Січовий

З білим світом…»

(стр. пісня)

Вона востаннє виповнила серця героїв любов’ю і безмежною вірою в прийдешнє воскресіння України. І вже назавжди… Пісня виповнювала кожну знайому закутину криївки, душевним щемом сповивала той пекучий біль в пелену безсмертя, і всеперемагаючим духом проникала в знекровлену плоть Рідної Землі. Вона незримо виривалась з обіймів смерті і знесилено влягалась кривавою китайкою на холодні і здивовані сніги, на засніжене сьогодення України. Глухо пролунали в криївці три останні постріли. То були три останні сальви на Заболотівщині, три останні скривавлені сальви лицарів, що відійшли у вічність.

Чекісти розкопали криївку і повитягували обгорілі й знекровлені трупи. Вони роздягнули їх до сорочок. Одяг і взуття забрали. І наче тварин повезли в Заболотівський НКВС. Там під конюшнею виставили всіх до пізнання. Одночасно арештували господиню криївки Дорош Варвару. Того ж дня викликали родини повстанців з Зібранівки, Іллінець, Ганьківців.

— Синочку!!… — впала розпукою на холодний труп сина старенька Захаручка, — на кого ти мене покинув на цьому світі?!.. — Мати била безтямно головою до муру…

— Синку, Василечку, розрадонько моя. …Я падаю перед твоїм обгорілим тілом на коліна і радуюсь в сльозах, що ти не осоромив на старості літ мого материнського серця, нашого простого селянського роду перед диким катом України. Я щодень буду ходити на твою уявну могилку, на те найсвятіше для мене місце і буду приносити тобі квіти — синьоокі волошки, чар-зілля ромена і гаряче-гаряче криваві дикі маки… Бо ти заслужив на те… Бо інакше ти не міг і не посмів би зробити…

Буду, синочку, приходити поки сил моїх стане. Бо маю тобі багато що розповісти… Ой багато… Та й раптом зривалася.

— Ой, кати, московські вбійники! Коли ж вже прийде на вас судний час? Чого ви ще хочете від нас? Вже все-с-ти забрали, все сплюндрували, все! Та й зів’яло бадилиною стареньке тіло на зболених грудях сина… А гіркі материнські сльози виполіскували обгорену з застиглою кров’ю таку невчасну ще маленьку рану на спокійному і вродливому обличчі героя.

Майже тиждень розкладалося тіло під муром на пострах людям і на ганьбу і стид дикій червоній імперії. На восьмий день вночі вороги вивезли трупи в сторону Прута і заховали їх від людського ока і народної пам’яті назавжди.

Та пам’ять народна безсмертна. Вона вічно буде нагадувати юним нащадкам про той дикий, шалений час сплюндрованої української нації і про безстрашних лицарів, звичайних, простих переважно селянських синів і дочок, які незважаючи ні на що, з любов’ю і радістю йшли на смерть, на муки кривавого більшовицького потопу за народ свій, за сонце рідне, за волю й щастя поколінь. Народжені й ненароджені ще правнуки милі! Склоніть в німому мовчанні свої молоді голови, свої юні серця перед розритими могилами, перед розп’яттям міліонів жертв білого і червоного московського терору, перед вашими дідами й прадідами, які в полум’ї безжалісних битв кували і в морі крові та материнських сліз гартували вам вашу волю. Бо тільки своїми кістками і кров’ю вони зберегли свободу Народам Європи. А самі собі не змогли відстояти тої свободи. То ж цінуйте, любі нащадки, ту подаровану нам Всевишнім волю. Як зіницю ока свою Україну любіть Господньою любов’ю…