У бій за волю

Ще живого витягли Чумака з криївки. І під скажений регіт ворога на голому, ще живому животі і кривавих бедрах розпалили вогнище…

І навіть вогонь зжалівся над жертвою, — він зализував гарячими язиками важкий біль, що розпікав ще живе тіло до безпам’яті. Але ні звуку не злетіло з кривавих уст конаючого…

В голові все тихше дзвонили дзвони, сповіщаючи весь світ про воскресіння Господнє, — Христос воскрес!.. Христос воскрес!..

Блискавичного мертвого прибили кати на хрест і повісили на високу грушу з категоричною забороною знімати тіло.

— А тебя вот вместо Христа прибьем… Вот тебе, бандера, и Великдень!… Казилася орда. Не пожаліли червоні варвари навіть дружину і діточок господаря. Вони підступно проткнули обох багнетами таки в рідній хаті. Московський садизм вихлюпнувся чорною отрутою в живе серце України. І впала на землю мертвотним згаром ніч. І лежали розкидані трупи по червоній мураві, як німі свідки тотального московського злочину проти України.

І поки сонце світить, ці криваві сліди будуть нагадувати всьому світу про жахливу суть самого існування білої, або червоної московської імперії. Отже, тремтіть, народи світу! Бо поки буде існувати сильно озброєна Росія, поки вам буде тільки снитися мир на нашій планеті.

*

Та все таки знайшлося добре серце, знайшлася добра душа християнська, яка не побоялася зняти розп’яте тіло Блискавичного з хреста, спорудити мученицький прах Чумака, Гонти, Кусяка, а также невинно замордованих дружину і дочку Каб’юка Михайла і похоронити їх вночі нишком від злого ока в спільній могилі на цвинтарі в селі Тучапах. Низький уклін Тобі, добра людино, дорога наша Ганно Кушневич, що не дала скатовані, страдницькі тіла на поталу ворогові, на пошматування хижому звіру.

Доземний уклін Вам, герої, що своєю смертю перемогли споконвічного ворога України і приблизили день її святої Незалежності. Рідна земля хай буде Вам легкою!

Христос воскрес!

ОСТАННІ САЛЬВИ

Січень понастромлював на лисі вершини Магури і Піп-Івана сліпучо білі снігові шапки і щільно окутав холодним пухом переліски, дженджуристі звори і густо зелені чагарники. Крижаною крайкою заціпеніли під снігом давно не ходжені, ледь вловимі вже підпільні стежки-дороги. Все менше і менше людських слідів залишається на колись твердо втоптаних партизанських лісових переходах. Все тихше ставало в лісі. Все вирівнював час. Там, де кілька років тому шикувались на постоях цілі курені вишколеного нескореного війська УПА, звідки по всій Україні пінилась і виростала на запашних національних дріжджах п’янким гомоном велика слава повстанчого лицарства, там вже туго сплуталось повзуче коріння лісової малини, брусниці, чорної горобини і дикого хмелю. Давно поснули між крутими ярами стрілецькі пісні, давно нечутно дотепного українського слова. Все згладив час… Жорстокий, невблаганний…

Але як би не приходилось важко, яким би небезпечним не був шлях, люди йшли… Бо мусіли йти… Бо мусіли зберегти і заховати на сторінках історії України тую славу повстанськую…

Йшли останки великого злету за волю України, йшли востаннє рідними горами окрушини майже півміліонної колись Повстанчої Армії… Вони розходились навсебіч невеличкими групами, поодинці, — щоб легше було пройти, вижити, — в останній час не довіряючи вже навіть зв’язкам. Йшли майже наосліп, по давній пам’яті. Сходила зі зранених Карпат частина боївки, що воювала в УПА в сотні Скуби. Йшли виснажені, промерзлі до кісток, голодні, ішли, щоби продовжити ту тисячолітню боротьбу за волю, аби згинути у палаючому вогні смертю героїв. Вертали до рідних місць вільні сини України, де на них чекала закута в неволі рідна оселя, де чекала на них неволя або смерть.

Геть знесилені зійшли в знайому криївку в рідному селі. Помиті і переодягнені хлопці, наче діти заснули глибоким сном. І хоч кожної хвилини були готові на все, ніколи не думали навіть, що ця холодна січнева ніч буде їм останньою…

Ворог не спав. Вороги ніколи не сплять… І зрадники не сплять… Вони, аки тхорі, хижо висліджували здобич. Вони продавали все вроздріб і оптом, продавали всім гамузом, аби лиш гроші, аби лиш вдовольнити неситу жадобу ворога. І ніч 24-го січня 1953-го року червоною шулікою впала на сонні тіла юнацькі. Близько дев’ятої години ранку чекісти оточили всеньке подвір’я Дорош Варвари, що в селі Іллінці на Заболотівщині. У вказаному зрадником місці, за стай-нею, почали розкопувати землю. Криївка з головним виходом знаходилася в стайні під підлогою. Запасний вихід з віддушиною був виготовлений за стайнею. Вельми гірку послугу зіграла незначна деталь, — на місці виходу з віддушиною розтоплювався сніг. І вороги майже безпомилково розкопували його. Та не встигли. Хлопці короткими чергами з автоматів зупинили ворога. Зав’язався жорстокий бій. В проміжках бою вдалося знищити звіти, донесення, а также недавно одержану з проводу інструктивну літературу і координацію дій на останньому етапі боротьби.

Вороги наполягали здатися. Обіцяно добробут, волю, життя. Друзі відповідали вогнем в простріляний отвір. Чорний дим просочувався щілинами наверх. Повстанці задихалися. Пекучий біль огорнув серце провідника Івана Боратинського — «Білого» з Зібранівки.

— Друзі! — звернувся скупими словами до побратимів.

— Вирішуйте свою долю…

— Краще смерть, ніж неволя! — одночасно вигукнули воїни.