У бій за волю

— Все! Зблиснула думка… — Помилки бути не може!

— Але ж чим ти докажеш?… Сам до себе.

Зустрівся поглядом з Гонтою і Блискавичним. Хлопці готувалися іти слідом.

Чорнота раптом зірвався з місця.

— Друзі! За те, що вчасно не виявив зради, за те, що через свою добродушність і довіру не зміг вчасно розпізнати ворога, я спокутую свій гріх, якщо так треба, своїм життям… Він добре усвідомлював, що йти за Помстою, це йти прямо в кігті НКВС, йти на певну смерть. Але йшов. Не роздумуючи йшов на вірну загибель. Бо був такий. Був такої самокритичної вдачі, а почуття відповідальності за долю йому доручених людей заставило його до риску своїм життям заради друзів.

Чорнота нечутно вийшов з криївки. Відійшов у бік. Присів. Всюди тиша… Така зрадлива тиша…

Через хвилину на певній відстані почув легенький сухий тріск зламаної гілки. Це був слід Помсти, що швидко і якось байдуже до пра-вил конспірації віддалявся. Безшумно попрямував за ним. Помста дій-шов до потоку. Почулось хлюпання по воді. Чорнота завмер. Раптом все стихло. Помста мовчав. Напевно провіряв слід. Але, нічого не запі-дозривши, пішов дальше. Чорнота одним ривком опинився біля пото-ку. Вгадував найтихіший прохід через воду. Зненацька ген позаду ньо-го загарчав автомат, один, другий, третій… Кров ударила в голову, руки й ноги затремтиш. Від розпечених куль загорілась якась солом’-яна прибудова. Вогонь зблиснув язикатим полум’ям і на мить освітив подвір’я Карп’юка Михайла, яке тугим кільцем оточували вороги.

— Зрада! Зрада!! Ось чому тобі треба було вийти… пошепки викрешував іскри ненависті Чорнота.

— Отож все було домовлено. «Як вийду з криївки, можете окружа-ти». Зціпив зуби, затиснув кулак. Хотів тут же кинутися у вир пекель-ного бою, що на смерть розгорівся в хаті Карп’юка… і раптом якось зів’яв… Біль… Пекучий біль кліщами стиснув багатирські груди. Скупі сльози солоною їдцю випікали глибокі борозни на мужньому обличчі.

— Все… Усе… Простіть, мої вірні друзі, що я не з вами… Що не можу розділити порівну ту останню гірку чашу, яку довелося вам сьогодні випити до дна… Я нічого вам не допоміг би, хоч би віддав й себе на жертовник свободи… Бо ж там багато їх… так багато… Ціла зграя… Дуже тіло здригалося від пекучого душевного болю… Чорнота ридав над долею України… Ревно плакав над долею такого великого, героїчного, і такого душевно зболеного українського народу… Він тихо молився за нього…

— Боже Великий, дай йому доброго розуму, дай йому наснаги і сили зрозуміти себе, оцінити свою сутність на цьому грішному світі. Дай йому мудрість велику пізнати самого себе, — хто він, чиїх батьків, ким втоплений у прірву несвідомості, і за що ж до сьогодні закутий в чорні кайдани… Дай йому, Боже, розуму, бо не знає що чинить…

Ще довго розмовляв Чорнота з нічною пусткою, ще довго здригалося від болі сильне тіло… Ще довго з сторони села доносився до нього дикий регіт більшовицької орди, що виривала московськими червоними кігтями живе серце України. В повітрі вже вчувався зволожений запах ранку. Чорнота встав.

— Я знайду тебе, зраднику! Я витягну з тебе живе серце і кину його чорним крукам на весілля. Я все віддам, а знайду тебе, душогубе!!

Чорнота розтав у передранковій прохолоді…

*

Бій закінчувався. Від розриву гранат в криївці загинули Гонта і Кусяк. Ранені Чумак і Блискавичний. Друзі нізащо не хотіли бути схоплені живими. Через силу зблизились. Останній раз, ніби змовившись, міцно обнялися.

— Михайле! Загинемо, як личить воїнам УПА, як вмирали наші батьки і їхні батьки за Україну і щоби дух вічності не обпікав соромом наш тлінний прах. Прийми, Господи, душу на терези чистоти і віри, бо що може бути чистіше, як вмерти в бою за свій народ, за його волю…

— Романе, друже! Хай збудеться Господня воля. Боже! Ти воскрес із мертвих, а ми пращаємось. Ти приходиш на цей світ, а ми сьогодні відходимо з нього, щоб стати на суд Твій праведний…

Внизу почулися два одночасні постріли.

*