У бій за волю

Пройшли роки. Та не стер з лиця землі невблаганний час ту жевріючу іскорку вічного вогню, яка, то пригасаючи, то знову вибухаючи, живить осяйним полум’ям безсмертя велику історію великого народу. Не стер… Бо залишився живим свідком народ, який переніс на своїх плечах ту важку ношу болю і сліз, крові і каторги, знущань і дикого рабства, і піднявся на скрижалях правди і терпіння до вершин духовного безсмертя.

Бо залишилась живим свідком Вовчківської трагедії Марія Гудзюк. Вона, як активний учасник народного зриву 1942-1952-го років, пронесла тернистою дорогою на своїх плечах той важкий хрест на свою Голгофу. Вона з глибокою раною в серці десять років вимірювала своїми зболеними ногами мертвотно хижі сибірські простори, на кожному кроці залишаючи криваві сліди розтоптаної волі.

В ПОЛОНІ ЗРАДИ

Дорогі друзі, народе мій возлюблений!

Я безмежно гордий, що народився Твоїм сином, сином твоєї невмирущої слави. Я гордий, що ненька виплекала мене українським, найсмачнішим на світі молоком, що навчила найкращої української пісні, такої рідної-рідної милозвучної мови, що навчила любити волю і Тебе, мій народе великий. Я гордий, що вона дала мені імення Українець!

Але заразом я гірко плачу… Плачу над Твоєю недолею, над Твоєю національною малосвідомістю, над Твоїм зубожілим до болю національним почуттям, над Твоїм духовним і матеріальним майбутнім… Багато хто з вас жаліє за відмерлою навіки системою, багато тужать за «единой и недилимой…».

Народе дорогий! Я плачу, бо Ти так скоро забув за ті страхіття, що переніс Ти і твої батьки при тій пекельній системі. Кров… Смерть… Катівні… Тюрми… Сибірські концентраційні табори…

Розстріли… 25-ти-річне режимне рабство… Неволя без кінця і краю…

Ось послухай лиш, мій добрий народе, як святкували Великодні свята воїни ОУН-УПА, що боролися з тією ненаситною системою за твою волю, щоби Ти, твої діти й онуки не були більше рабами, щоб були вільними, розумними, цивілізованими і багатими людьми у своїй вільній Україні.

Майже півстоліття тому, 3-го травня 1945-го року на третій день святого Великодня на Попельниківській землі розігралася трагедія — сумна подія, що своєю жорстокістю перевершила навіть звірства татаро-монгольського поневолення.

*

Зі сходу насувалися зловіщі чорні хмари. Блискавиці шматували на клапті темну запону ночі. Накрапав дощ. Повстанці зійшли в криївку, що заховалася в хаті Каб’юка Михайла. Шість нерозлучних друзів, що поклялися на вірність Україні до загину. Сорокасемирічний Зозулик Роман (Чумак) з діда-прадіда хлібороб. Вирощував хліб і до хліба, ро-стив діток, що біленькими голівками тулилися до батькових грудей. Важкими мозолястими руками гладив дитячі голівки, духовно переливаючи в них національну свідомість, безмежну любов до Бога, до землі рідної, до чесної хліборобської праці. А було їх у нього восьмеро. І треба було бути неабияким господарем, щоби дати всім і всьому лад і порядок. Та найперше хотів їм, як кожний батько, полегшити життя, що можливе було тільки, вирвавшись з-під жорстокого чужоземного поневолення. А тому в рядах таких же безстрашних воїнів, незважаючи на вік, чималу сім’ю, став зі зброєю в руках на прю з лютими ворогами України. Спокійний, зрівноважений, він, як добрий господар, дбав про своє нове знаряддя — про зброю, щоби не відказала в бою, щоби змітала ворожу зграю з рідних безкраїх полів, а їм приносила перемогу.

Поряд сидів у задумі ще молодий, близький сусід Карп’юк Михайло (Блискавичний). Безстрашний в бою, розумний і надто швидкий у щоденній підпільній діяльності, він сидів зараз зосереджений над загадкою останніх днів…

— Щось не так все йде, як колись… Чому ми якісь скуті в підпільній діяльності?… Все паде з рук, все ламається?… Чому?! Перебирав у пам’яті все. Останні події наводили на сумні роздуми.

— Невже між своїми є ворог?! Ні! Ні! Не може бути!! Відганяв від себе чорні думки, що сараною обсіли голову.

Зозулик Мирослав (Гонта) і Кусяк Дмитро (?) ще зовсім юні бійці про щось также перешіптувались. Вони ще мало усвідомлювали життя, тим більше, таке відповідальне, таке важке, повне небезпек, щоби усвідомити присутність свого, домашнього ворога. Слово «зрада» не вміщувалось ще в прямі і такі невинні молоді серця, свідомість.

І Зозулик Йосафат (Чорнота). Весь в тривозі, весь в роздумах, аналізі.

— Провали так чітко спланованих операцій, арешти нічим не запідозрених друзів на волі і вдалі засідки воєнного гарнізону… Хто?… Хто?… Невже свої, друзі, що серцем поклялися на проллятій українській крові боронити Рідний Край від ворога, або вмерти за його волю?!… Звичайно, малі підозри виникали давно, і завжди умовний жереб падав на «Помсту».

— Але ж він не може! Не може!! Він свій, друг, рідна кров!! Гасив жевріючий вуглик здогадки Чорнота. І раптом Йосафат здригнувся, не міг повірити. З кутка почувся хриплий, якийсь невпевнений голос. — Хлопці, мені необхідно бути сьогодні вдома… Сімейні справи… Я мушу йти…

Одночасно з того ж кутка підвівся і направився до виходу Помста. Ніхто нічого не сказав. Помста вийшов.