У бій за волю

Тінь боязко пригнулась. Мовчки пробігла кілька метрів і впала. Людина задихалась… Знесилена, вона шукала виходу. Треба було за всяку ціну виконати наказ, і зовсім непогано було б зберегти життя, що висіло цього разу на волоску. Тому вона постаралася, найперше, заспокоїтись, набратися відваги і… чекати. На город до Наталі за жертвою не насмілилась проскочити… Зі сходу зайнялася зоря. Тінь щільніше замоталась в чорну свитину, щоби не впізнати чорноти її тіла й душі. Застигла на місці.

Поряд нечутно пройшли партизани. Аж до краю села скрадалася чорна тінь за ними. Дихала ненавистю і зрадою. День яснішав. Тінь поволі розтавала, зникала. Обтріпавши від нічної роси мокрі поли сюртука, на дорогу вийшла середніх років і росту людина. Оглядаючись, вона поспішила в напрямі Снятина…

… Ще до сходу сонця на околиці села заспішили солдати. Автомати почали промацувати чергами простір. Оточена чекістами застигла стулившись з жаху крайня хатина. Сиротами проглядали простріляні вже вікна. Не надіючись на «легку поживу», більшовики вдарили силою. Кулі прочісували все довкола. Становище повстанців ставало нестерпним. Сили були нерівні. Але загартовані в боях, безстрашні і вільні, як гірські орли, стрільці УПА не впали духом. В мить під прикриттям Богдана, Іван скочив з хати на крутий насип. Лиш кілька кроків дала орда зробити Іванові. Наскрізь зрешечений, але ще живий, він останнім зусиллям волі дотягнувся до гранати…

— Прости, Богданку, що не зміг прикрити тебе… Прости, народе мій, що так мало зробив для тебе. Прощай, Ненько рідна, прощай, Україно…

Через силу смикнув кільце гранати. Дужий вибух струсонув повітря. Богдан зрозумів, — не стало вже вірного друга… і в одну частку секунди в другому кінці хати миттєво скочив на той же насип і з усієї сили побіг. Біг через Осланку в бік буковинського лісу.

Кулі схрещувались, дзвякали з кожного боку в смертельній агонії. Але якимось чудом, якоюсь неймовірною силою Богдан ще тримався на ногах. Небагато залишилося вже до лісу — кілька десятків метрів — і все-таки бризнула кулька… Бризнула з нею і та важка доля людини, сумна доля вірного сина України.

Рана сочилася кров’ю. Сорочка прилипла до тіла… В голові на мить закрутилося, але втримався. Сильне приземкувате тіло витримало. Воля вижити заставила знову кинутись вперед. І знову біг. Кров хлюпала свіжими згустками. Ще трішки… ще… Вже близько ліс… Вороги втратили на мить жертву з поля зору. Цієї миті вистачило, щоби досягти перших кущів. Вже майже спасіння…

Та несподівано за спиною загарчав собака. З розгону дебелий вовкодав звалив зраненого юнака додолу. Зав’язалась нерівна боротьба. Правиця зовсім не слухалася. Залишилась єдина надія — граната. Лівицею здавив собаку за горло, притиснув до землі. Та сили поступово залишали тіло. Вся вишиванка була порвана на шмаття. Клаптями звисала решта одягу. Голова все частіше провалювалась в якусь яму, крутилася під ногами земля… З останніх сил вивільнив руку і в якусь мить вихопив з-за пояса гранату. На всеньке рідне поле пролунав другий вибух. Плакав зеленими листочками зранений ліс… Чорним гайворонням оточили пошматований труп нелюди… Тихо тужавіли на сонці червоними згустками рвані рани.

— … Матінко Божа! Ти віддала на смерть одного сина, а я віддаю двох… — ридала сиротою десь з Заполяр’я давно вивезена в Сибір старенька мати. — Де мої сини рідні? Чому ж так рано пішли з цього світу? Чому?!… Донечки милі, чому ви не вберегли мені синів? Чому не вберегли їх?!… О, Україно, о, нене рідна, як ти дорого коштуєш!

… Вантажна автомашина натужно плакала. Вона голосила з жалю і туги, бо навіть монголи не насміхалися над мертвими… Вороги знущалися, — і мертвим хижими руками викльовували душу…

З-поза городів вибіг Кудлай. Він обережно принюхався до машини і, прочуваючи горе, тужливо заскімлів. В сумних і розумних очах тварини тремтіли сльози. Він довго біг за машиною, біг востаннє, біг аж поки не впав мертвий на землю… Машина везла їх у район, щоби ще раз насміятися з святого праху героїв, щоби скинути самоскидом їхні стражденні холодні тіла неприкритими десь в ярах, на поталу хи-жакам, щоби і сліду по них не залишилося. Вона несла на дужих плечах святі останки великої слави України… Вона плакала, вона ридала, вона співала їм реквієм в безсмертя.

… А на городах, захована зеленню від злого світу, стояла вірою і правдою юна Наталя. Вона безтямно в сльозах пращалася з своєю любов’ю, з своєю надією…

— Богданочку, сонечко ясне, чому ти не взяв мене з собою?… На кого залишив?… На що?!.. Стояла пусткою зранена доля народу, стояла зранена доля України…

Стояла розірвана, знівечена любов… І впала на землю ніч. Довга, важка, кривава…

ПОВІТОВА НАРАДА

Всім воїнам — учасникам Великого Збору (Повітової Наради) УПА, що відбулася в с. Вовчківцях 1944 р. В пам’ять про трагічну долю всіх членів Збору в день Святого Благовіщення.

Вовчківці поринули в досвітню прохолоду життєдайної таїни. Долину Прута щільно окутав замшілою сирістю передранковий туман. Хмари насувалися десь з-за горизонту Задубрівського схилу. Важко дихаючи вологістю весняного передгроззя, народжувався день Святого Благовіщення. Великий збір повітової наради провів детальний аналіз підпільної діяльності району за рік. Виробив нові стратегічні і тактичні засади боротьби підпільних структур відповідно до стратегії і тактики більшовицької. В перспективі налагодились міжрайонні і місцеві зв’язки.

На черзі постав аналіз роботи ворожої агентурної сітки. Розширення сітки СБ і пропагандивного відділу. Поповнення ланок бойовими одиницями і керівного складу. Збори проводив повітовий військовий референт провідник «Кузьма» і повітовий провідник «Кропива». На зборах були присутні провідники структур:

1. Окружний провідник Коломийського округу «Зенко», с. Воскресінці.

2. Провідник СБ «Грізний».