У бій за волю

— Наталю, Наталочко! — Міцно обняв спраглий дівочий стан.

— Богданку, доле моя, як далі мені бути? Може і я з тобою?…

— Наталю, дорогенька, наше партизанське життя не вистелене трояндами. Колосальна робота, щоденні злигодні, щохвилинне очікування смерті… В боях і переходах не раз по два-три дні не ївши. Та й для чого тобі носити тавро «бандитка»… Адже ж більшовицька мафія інакше нас не пропагує перед світом. Задумався… Мимоволі прошептали уста:

«Кажуть люди, що я вбійник,

Що я убиваю…

Я нікого ще не вбивав,

Бо сам душу маю…»

(З пісні про Кармелюка)

… Ніжно приголубив дівчину до міцних юнацьких грудей… Десь в глибині єства відчув збуджені удари серця. І злилися два серця в один удар, в один такт, в один подих… І вічності було б мало…

— Богданку, я вишила сорочечку тобі на пам’ятку. Носи на здоров’ячко…

Не зміг нічого відповісти. Не смів відкинути від себе ту велику любов, те живе натхнення щирої прив’язаності.

І в передсвітанковій тишині з милих уст тихенько злетіла пісня-надія:

«… Сухарі з водою,

Коби, серце, із тобою

На Вкраїні й далекій…»

— Наталю, рідненька, Господь бачить, як щиро я тебе люблю. В інших умовах я ні на мить не завагався б. Але зараз… Ще трішки зачекаємо. Більшовицький режим, схоже, затягується надовго і, звичайно, боротьба наша буде ще важчою. Та, напевно з непередбачуваним закінченням. Помовчав… і з гіркотою промовив: «Наталю, люба, змирися поки-що з обставинами… Старайся не потрапити в кігті ворогові, бо вони гострі, дуже гострі. Ми до кінця пронесемо свій нелегкий хрест святої боротьби за волю. Ми ніколи вже не звернемо з дороги. Наші життя назавжди належать тільки Україні».

— Богданку, і я хочу з тобою… Хочу, як ти, віддати себе тільки Україні!

— Наталочко, ти молоденька, ще встигнеш…

При першій можливості я зайду до тебе, і ми про все домовимось.

Стояли ще довго. Вже довкола геть розвиднілося. Вже мати вийшла з хати…