У бій за волю

Стецева, 1950-51 рр.

Згорблена тінь якось несміло виткнулась з-за тину. Наче прив’язана, не відходила від господаря ні на крок. Була мовчазна, насторожена. Вона вслухалася в тишу, тваринним відчуттям пронюхувала простір. Десь далеко все слабше гуркотів грім. Повітря після короткого дощу пахло садами, полем і небом. Голубий небозвід набирав жовтогарячого кольору. Сонце, як млинове коло, впірнуло за горбатий виднокіл села. Поспішно сприснуло ще кілька останніх променів на дбайливо вибілені хатки з солом’яними капелюхами, що нависли товстими крисами на невеликі розмальовані вікна. Крадькома вбігли на подвір’я сутінки. Вони були ще сірі, якісь невиразні, замружені. Непомітно нічка впеленала срібно-чорним туманом село.

Люди поверталися втомлені з полів. На плечах видзенькували одна до одної добре випечені на ковальських горнилах сталеві сапки. В руках погойдувалися порожні гарчики з-під води і помарнілі за день обідні клунки.

Молода ще сім’я Мардаревичів втомлено підсіла на лавку біля криниці. Свіжа вода пахла живицею, вселяла бадьорість, втоляла спрагу. Варвара і Сильверко пили досхочу. Раптом занепокоївся Кудлай, але відчувши давно знайомий і такий близький запах, заспокоївся. Богдан обняв вірного друга, а той з радості лизав йому руки.

— Цс-с-с, Варварко, це я. — Богдан змучено опустився на землю, дав умовний знак. Стиха підійшов найвірніший друг в боях Іван. І зав’язалась тиха розмова. Хлопці розповідали про бачене і пережите, чекаючи водночас щирої поради в рідних.

— Вибач, що так несподівано. В горах повальні облави. Більшовики кинули всі сили на придушення повстанських військ. УПА змушена зійти в підпілля і формувати структури — боївки.

Так легше вижити, легше продовжувати збройну боротьбу .

— А може, в горах, Богданку, безпечніше?

— Ні, Сильверку. Більшовики не пожаліють нічого, щоб стерти нас з лиця землі. Ми стоїмо їм поперек горла. Наша боротьба перекреслює всі їхні плани створення всесвітнього псевдокомуністичного простору. Вона є гарантією, що Україна ніколи не буде рабою.

— Так, рідний наш, ми віримо вам, ми надіємося. Ми все віддали б за нашу перемогу. Але світова політика змирилася з існуванням комуністичної імперії і не видно зрушень на швидкий переворот. А тим часом наші сили зменшуються… Окремі люди зневірюються. Більшовики насильно засновують колгоспи. Кращих ґаздів вивозять в Сибір, арештовують кращі кадри освітян, інтелігенції. Катастрофічно зменшують викладання в школах української, збільшуючи кількість уроків російської мови. Масово йде переселення росіян — «спеціалістів» в Україну. Створюється жахливе життя корінному населенню, щоби легше було переселити їх в Амурську область, на «Зелений Клин». Поступово, але вперто нагнітається пряме і повне винищення української нації. А ті рештки, яким поки-що дозволено виживати, так застрахані і принижені, що не створюють більшовикам великої небезпеки. Вони – раби. Ми все, Сильверку, розуміємо. Ми вивчаємо історію і географію України, ми вивчаємо історію сусідніх країн, політику, психологію народу. Ми далеко не фанатики. Наша боротьба необхідна, щоби продовжити поступ за волю нації, щоби поставити український народ на рівень світової цивілізації, щоби продовжити велику і сумну історію України.

Надто дорога вона, Богданку, — тужила сестра.

— Так, сестричко, тільки велика любов до України і жаль її доброго й героїчного, але все-таки малосвідомого народу породжує чималі жертви. Зрада… Зрада, Сильверку, нас найбільше нищить. А зрада породжується тією ж несвідомістю народу…

— Боже, скільки треба свідомих людей, щоби змогли переконати, навчити одну несвідому людину… з гірким розчаруванням промовила сестра.

— Яка це титанічна праця!… — важко задумався Сильверко.

— Так, дорогий, праця велика. І нічого не поробиш, бо хто ж винен в нашій несвідомості?… Частково й ми самі… А тепер, сестричко, нагодуй нас, бо ми вже другий день і ріски в роті не мали. Зробили великий перехід пішки аж з Карпат. Там був Великий збір вцілілої УПА…

Поїли на дворі. Темна нічка оберігала своїх дітей. Пращалися. Надавала їжі й на дорогу, бо хто зна, коли й де прийдеться підкріпитися…

— Богданку, куди зараз в ніч невідому?

— Не плач, сестричко, не всі добрі люди перевелися. А нічка нам допоможе, бо то наша третя мати. При відході я зайду до вас. Пращайте. Слава Україні!

Місяць тихцем закрався на середину неба. Була пізня година. Наталя прислухалася. Чумацький шлях купав у молочному тумані ранні зорі, нічка дрімала ще на втомлених грудях землі. Несподівано почувся приглушений звук сови. Наталя здригнулася і тінню майнула на город.

— Богданку! — припала до грудей. — Богданку, як довго!