У бій за волю

Не розтягував свою приреченість. Не дав вихлюпнутися слабості, зрадливим в таку мить слабохарактерним роздумам.

— Касунько, мила, прости мене… і батьки хай простять… в останній раз… Поцілуй їх в ім’я моє… Раптом дужим рухом обняв сестру. Гаряче обцілував і ривком відсторонив від себе. Зведений автомат приклав під бороду. Лиш бліді уста прошепотіли… «За тебе, Україно!» …

… Вистрілу не почула. Лиш в божевільній тиші спалахнув на мить вузький снопик вогню… і все… Усе…

Через силу прийшла до пам’яті. На землі лежало ще тепле тіло. Голова була розтрощена чергою куль. Кров сполошила всю долівку. Розбита, в якомусь душевному сп’янінні вийшла на верх. «Як звірі кинулись до мене вороги. Та я вже не мала страху. Мені вже було все байдуже…»

— Хто там ще є?!

— Більше нікого. Не повірили. Затрутили в отвір сусіду для уточнення. Той повторив те ж. Тоді аж витягли пасами труп з ями і, як нелюди, кинули його на подвір’ї. Старенького батька ще не було вдома, він нічого не знав. Коли здалеку побачив біля воріт багато людей, тривожно забилося серце. Думки, як стая голубів від шуліки, розлетілися навсебіч. Кров ударила в скроні, нарешті зрозумів усе… Ноги підігнулись, руки якось обм’якли, обличчя перекосилось від пекучого болю…

— Синку… Синочку мій!!… Закрив його своїм тілом.

— Не дам! Не дам!!… Дитино моя…

Від різких ударів шомпола зсунувся на землю. Лиш скраплені болючим відчаєм старечі уста шепотіли: «Синку… Синочку мій… Не дам… Не дам…» Тирани копали, били до нестями. Та старенький не чув нічого… Він бачив тільки розп’ятий образ єдиного сина… Насилу відірвали, відлили водою. Наказали запрягати коней. Запрягав — як кров з серця…

— Іди, Буланчику, йди, небоже… Ходи, Цигане… Ходіт, нєбожєта, тай везіт го, бо я вже нічо не годен… Послужіть ще раз свому ґазді… Мой, не дивиси так на мене, Цигани, своїми чорними свердликами… Не дивиси, ни ріж мі живого… Аді видиш, там кров, там смерть лиш недавно гуляла з маскалями…

Коні форкали, стригли нашорошено вухами.

— Визіт го на вічний спокій… Там вже ни буде ні болізні, ні печали… Визіт помаленько, абисте ни збудили го… Абисти ни збудили…

Чуєш, Буланчику?… Абисти ни збудили…

Вороги дозволили повести тіло в трупарню. Поховання на кладовищі строго заборонили. «Труп закопати в яру, в бур’янах, на безлюднім пустирі!» Але старенька бабка Катерина на свій страх вночі винесла холодне вже тіло онука і потаємно похоронила по-людському, на кладовищі в головах надгробка своїх батьків. Там буде спочивати овієне славою у віках стражденне тіло ще одного героя України, що віддав життя за її волю, за її незалежність.

*

Старого батька і сестру Катерину того дня арештували. Поскільки сестра взяла всю провину за брата на себе, то з часом батька відпустили на волю. Через два місяці Катерину перевезли на допити в Коломию. Майже рік відбула там на слідстві. Допити супроводжувалися нещадними побоями, моральними і фізичними катуваннями. Кілька разів відбувала по місяцю в мокрому карцері. Але більше нічого не змогли варвари витиснути з того виснаженого тіла! Слідством встановлено, що провина Катерини не виходила за межі звичайної матеріальної допомоги братові. А тому майже через рік Катерину відпустили на волю з цілорічним мельдуванням в нелюдських застінках НКВС.

І ВПАЛА НА ЗЕМЛЮ НІЧ

Присвячено героям УПА братам

Дмитрові та Богданові Филипчукам

та Івану Курилюку.