У бій за волю

Ще кілька разів темними ночами виходив Микола з автоматом в руках до лісу. Часто встрявав сам у бій з невеликими групами ворога. Не витримувала безстрашна душа воїна без бою. Не сила було знести як ворог висисав з рідної землі останні краплі ще теплої крові. Не зміг… Було повертався з дощенту обгризеною кулями сірою шинеллю, та смерть чомусь остерігалася воїна… Та зрада… Підла зрада!!.. Хто продав тебе, друже хто?! Хто потамує біль родини, друзів? Хто ?!.. Де ж ти, зраднику? Де ж ти?!

Весна в квітні 1947-го року була теплою, хоч дещо слізливою — злегка моросіла мжичка. Микола повернувся досвітком. Знесилений, ледве переставляв ноги. Прискіпливо оглянувся довкола. Зосередженим поглядом просвердлював темряву. Та нічого підозрілого не виявив, все ніби стояло на своєму місці. Сестра подала йому грипс. Це була записка проводу. В зазначений час вийти на зв’язок з проводом СБ. Повільно склав грипс і непомітно опустився в криївку. Попросив Катрусю надійно замаскувати вхід і без поважної причини не турбувати. Ще стало сил помитися і сотворити молитву. Майже сонним рухом спалив записку і розтер попіл по долівці.

… Чорним покривалом опустилися важкі повіки… Поступово кудись провалювався… Вставав, і знову провалювався… Нараз з густого болотного місива виповзла величезна змія і обвила могутніми кільцями ноги. Микола хотів крикнути, але не зміг — спазми душили горло… Поступово потвора піднялася на рівень очей і втупилася в нього скованим льодяним поглядом. Кілька хвилин вона довбала кинджальним блиском обличчя хлопця, ніби вибирала точку для смертного удару… Раптом відкрилася зловісна паща і два отруйні зуби ворога впилися в шию юнака…

Микола блискавично зірвався з постелі. Замок автомата був зведений. Ще сонне тіло опералось, а думка працювала вже чітко. 3 відкритої навстіж криївки світився день. І в цьому проміжку скупого світла побачив над собою насмерть зблідлу і заплакану сестру.

*

Десь між десятою і одинацятою дня велика група НКВС оточила все господарство Мойсюка Івана. Подвір’я, садок, город строго контролювалися солдатами. Батько спозаранку поїхав у млин. Дома залишилась тільки сестра Катруся.

— Де бункер?! Нагло наступав на дівчину офіцер. — Де?!

І бив в обличчя, прикладом автомата в груди, спину. Падала від ударів. Та знову піднімали, знову били… Били без серця, без жалю… — Не знаю… Однотонно шепотіли вже лиш криваві уста. — Не знаю…

Після формального обшуку подвір’я, група прожогом кинулася до стодоли, просто до замаскованого входу в криївку. Спереду насильно волокли сестру, — вони прикривалися її тілом неначе щитом. Вхід відкрили самі. Чорний отвір хмуро мовчав…

— Скільки їх?! Товк головою в стовп.

— Скільки?! Говори!! Чуєш?… Говори!! Залізною хваткою здавив горло.

— Не знаю… Ледве чутно…

— Лізь о отвір!! Перекажи, хай здається. Хай викине зброю і вилізе. Ми даруємо йому життя, а якщо буде з нами, то, може, і воля. Чуєш? Лізь!! І заштовхали Катрусю силою в криївку. Кілька секунд стояла німою пусткою над змученим тілом. В голові закружляли обпечені думки…

— Що буде… Що?! І в безтямі заціпеніла…

Микола блискавично встав, затиснув в руках автомат.

— Що там?!

— Кольцю, я… мене післали… пропонують здатися… дарують життя…

— Їх багато?

— Так. Ціле подвір’я.

— Отже про втечу не може бути й мови. Відбиватися не можна, — загине сестра… Жаль… Жаль, що не можу в прямому бою зійтися з ворогами… Всі поховалися… Боягузи… Затиснув зуби, аж хруснуло в жовнах… Боягузи!!