У бій за волю

– То чо ж бим мав відцуратися від себе самого, від своїх пращурів, що дали мені життя, такий чудовий Край?.. Чом?! Чом би мав працювати на ворога?!

Аж здригнувся… оглянувся, чи хто не підслухав думки… В сусідньому відсіку надто розв’язано вели себе кілька сп’янілих підофіцерів. Вони безцеремонно витягнулися на сидіннях і безборонно викурювали один за одним солдатський пайок. Дим зависав на полицях і проходах задушливим гірким смородом. В кутках на підлозі скромно товпився чималий гурт сільських жіночок з бесагами на плечах. Вони торгували цибулею, тютюном. Торгували щоби вижити, бо рік видався зголоднілим. Микола глянув на чужинців, що почували себе вже непрошеними господарями нашої землі. І серце стислося з досади і болю. Рука мимоволі потягнулася до кобури. Та на щастя вчасно опам’ятався. Провів рукою, ніби поправляючи пояс, стріпнув з поліцейської форми порох, з форми учасника української поліції, якою прикривав свої думки, свою ідею. Мав направлення на курси підвищення по спецкваліфікації у Львові.

Але німецька мілітарна машина вже задихалася, — ворог відступав по всьому фронту.

Микола перевів подих… Наступала відповідальна пора, — час боротьби двох світів, двобій яких необхідно було використати на користь становлення і відбудови самостійної України. А для цього потрібна була потуга, велика військова сила, зброя, — потрібне було українське військо. І це військо вже формувалося в лісах Волині, в густих заростях вічнозелених Карпат. Створювалася Українська Повстанча Армія.

… Микола вночі терміново повернувся зі Львова.

— Батьку, рідний, вислухай мене. Гітлерівська машина смерті вже вийшла з ладу. Всі шляхи забиті втікачами. Машини, фіри, брички, на конях, мулах, навіть пішки, — все йде, все втікає перед страхом не меншої небезпеки — небезпеки червоної, небезпеки терору, геноциду, небезпеки вічної муки і нелюдських страждань. Встанем, батьку, на клич України за нашу волю, за нашу незалежність!

Не сказав ні слова, бо що ж можна говорити, коли Україна розп’ята на хрест, коли тільки чорні круки справляють свою поминальну тризну на цьому колючому розп’ятті, коли суворі тіні великомучеників кличуть нас до звитяги?!..

Вночі запрягли коні, тихо попрощалися з найдорожчими і безшумно виїхали в безкраю невідомість…

*

До місяця батько повернувся з кіньми додому. Хворі ноги не змогли витримати тої нелюдської безвимірної напруги щонічних 15-20-ти кілометрових переходів.

*

В Карпатах Микола воював в УПА в сотні тактичного відтинку друга дитинства Андрусяка Василька. Під кличкою «Мойсей» пройшов великим шляхом боротьби з новими ворогами України — з червоною більшовицькою сатанинською системою. В шалених боях гартувалася душа і тіло молодого месника. Не один раз дивився смерті в вічі, не один раз ходив по лезі гострого меча — така вже жорстока доля всіх лицарів в боротьбі за волю. Не один раз ранений в крові і болоті лежав без пам’яті по кілька днів, але Господь милував… Добрі і щирі руки дівчат санітарок УПА знаходили і повертали до життя молоде здорове тіло. І далі в бій за волю, за щастя, за Рідний Край.

В 1945-му році, коли Українська Повстанча Армія змушена була зійти в підпілля, «Мойсей» був направлений на Буковинський терен для продовження підпільно-революційної діяльності. В останній час кінця 1946-го року Микола очолив боївку, яка базувалася в “Н”-ному постої Буковинського лісу.

Запасну криївку виготовили з батьками удома в стодолі. Боївка була дуже активною. При підтримці сусідніх боївок, бойових спецгруп, хлопці ліквідовували осередки «истребительних батальонов», добряче засмикували відділи НКВС, і якщо виникала нагальна потреба, виконували надзвичайні акції — атентати.

Та поступово вичерпувалися сили повстанців, помітно зменшувалась кількість учасників підпілля. Та найголовніше, що стискало душу і свідомість, — це втрата надії на Західні Країни — США, Англію, Францію, які розійшлися мирно на поділі Німеччини. Отже перед ОУН і УПА постала жорстока дійсність — неволя без кінця і краю, сваволя деспотизму, повне винищення українського народу як нації. І на всі віки, щоби і знаку від неї не залишилося…

Важкий був час. Не відповідаючи перед обдуреним світом за найбрудніші наслідки своєї кривавої роботи, більшовицька орда кинула всі сили на придушення національно-визвольних рухів окупованих народів Східної Європи, особливо України. Дощенту прочісувалися ліси, шалені масовані облави розбивали по селах цілі будівлі, підвали, печі. Червоною чумою розривала вічно голодна Москва закуту і обкрадену Україну. Розривала давно висипані і освячені козацькі могили, ламала, виривала і розтоптувала хрести на могилах Січових Стрільців, скидала в глибокі провалля, яри і під мости трупи борців за волю знедоленого краю нашого… Скидала просто на розшматування хижому звіру. В той найчорніший для України час «Мойсей» вивів вцілілу боївку на лісову галявину.

— Друзі! Настала пора розділитися на ще менші одиниці. Може так комусь усміхнеться доля, може хтось з нас ще залишиться живий, то колись розповідатиме онукам нашим живим і ненародженим ще про визвольну боротьбу нашого народу за свою свободу. Хай розкаже правдиву історію поневоленої великої нації, щоби вона не зникла, не згоріла як згоріла і зникла без сліду в полум’ї жорстоких воєн колись могутня держава Хозар, як згоріли великі племена печенігів і половців, як зникла безкрая імперія дикого Чінгіз-хана та його онука Батия.

І бережіться зради, друзі мої, бо Москва підкупом і зрадою обсотала вже півсвіту. Стережіться зради, вірні мої побратими, і чекайте. Коли виникне потреба, я знайду вас. Час і місце зустрічі визначений. Микола, як завжди, обняв хлопців. Сльози клубком здавили горло. Але втримався, бо ж ніхто не повинен бачити сльози воїна.

— Дякую вам, орли нескорені мої, за вірність, за щире побратимство в ім’я свободи, в ім’я справедливості. Ідіть, хай благословить вас Пречиста Мати Божа… Слава Україні!

— Героям слава! — Злетіло враз притишене з вірних і зболених юнацьких грудей. Всі виструнчилися. Хвилина урочистого мовчання. І всі розійшлися в темну ніч… І хто зна, чи зійдуться ще їхні перехресні колись підпільні стежки?… Хто зна?… Микола ще стояв. Стояв як привид, як гранітна скеля, що витримала на собі пекельні удари скаженої стихії. Думки рвалися, падали і розбивалися на гострому підніжжю жорстокої долі воїна УПА. Куца весняна нічка сушила до місяця виполоскані в досвітньому тумані і порозвішувані по цілому небосхилу зоряні нарцизи. Раптом, якось ненароком, зірвалася з небесної прищепки одна квітка і, покинувши далекі світи, приземлилася білосніжним відблиском на гаряче і зажурене обличчя Миколи. Він різко здригнувся, оглянувся. На галявині вже не було нікого. Поволі повернувся до лісу. Він обережно і зосереджено ішов до запасної криївки.