У бій за волю

Не хочемо ні слави, ні заплати,

Заплатою нам розкіш боротьби,

Солодше нам у бою умирати,

Як жити в путах, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди,

Не сміє брат на брата йти у бій,

Під синьо-жовтим прапором свободи

З’єднаєм весь великий народ свій.

Велику Правду для усіх єдину

Наш гордий клич народові несе:

Батьківщині будь вірний до загину,

Нам Україна вище понад все!

Веде нас в бій борців упавших слава,

Для нас закон найвищий та наказ:

Соборна Українська Держава

Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ!

Пімсти смерть Великих Лицарів

ТАМ СМЕРТЬ ГУЛЯЛА З МОСКАЛЯМИ

Повноводим березнем спливав 1943-й рік. Крига скресла, але ще де-не-де її холодні окрайці погойдувалися-кружляли на гребені помутнілих заводей, скаламучених річок. В повітрі пахло розталою прозяблою весною. Микола промерз, хоч у вагоні було нехолодно. Думки народжувалися, різко сперечалися і, нарешті, спліталися в тугий вузол його майбуття, набубнявілий віночок його долі, Миколі виповнився дев’ятнадцятий рік. Молодість буяла в кожній жилці атлетичної статури, — кучеряве темне волосся випрямилося густим чубом непокори, карі очі владно випромінювані іскру вірності, щирості і рішучості. Лиш ціпко окреслені уста видавали назовні нервову напругу думки, буття.

Свою дорогу, свій шлях уже вибрав. Ще змалечку зваблювала його невільнича доля Отчого Краю, гірка доля українського народу. Прищеплена з дитинства школою, а пізніше просвітніми гуртками «Скала», «Сокіл», неопалима любов до всього свого повсякчас живила вічним соком рідної землі і серце, і душу і живу пам’ять юнака.