Розділ «Наталена Королева»

Я залишилась, без суперечок, без вагань.

Цілий рік я пасла дідові вівці, пряла вовну, варила їсти, носила воду. Бігала, мов вітер, з вітром співаючи по горах. І так мені було добре, так весело та вільно, немовби не повітрям, а самою радістю дихала я. Не сонце, а саме щастя світило мені. І ніколи не спало на думку спитати дідуся: хто він, чого живе тут, як його звати?

Коли-не-коли з-за гір приходив до нього приятель, такий самий, як мій господар, сивий дідусь. Тоді я служила їм обом. А по вечері сідала недалеко біля них, грала на чунгурі й співала пісень. Хроматичні, ніжно-сумні трелі легкою парою злітали вгору й танули в сивій імлі, що клубилась з глибоких долин. Старі задоволено посміхались й поважно говорили про своє. Про що саме? – А хіба мені треба було те знати?…

Так я й незчулась, як минув рік. Але ж той, хто взяв мене тим часом в прийми, сам нагадав про це. Тоді і я згадала про світ, з якого прийшла. Про жахи, що гнали мене на відпочинок у первісну природу. Згадала борню і кров, лукавство й підступ, жорстокість і пімсту. Згадала – і гірко, вперше в цім році, заплакала. Бо ж в перебігу цих днів радощів я забула, що люди – лихі. І саме тому, що я про це забула, – саме тому й треба було вертати до людей. Так сказав мені дідусь.

Ми пішли. Без стежки, кручами, чагарниками. Йшли довго. І, як вже печера лишилась далеко за нами, я впала навколішки перед старим:

– Вернімось, дідусю! Залишіть мене знову. Я не хочу до людей. Чи ж я недобре вам служила? Чи ж не догодила чимсь? Хіба ж я загубила бодай одну вівцю або дала недопечену їжу? Чи ж я була коли недбала, або заважала вам?…

Старий поставив мене на ноги. Погладив по голові і спокійно промовив:

– Не знаєш, дитино ти людська, про що благаєш. Навіть не знаєш, у кого хочеш залишитись.

Здивовано, але з повним довір’ям я подивилась на нього. Зрештою, навіщо мені знати, коли тут мені так добре?… Я ж ліпшого не хочу і не захочу!

– Доне моя! Ти зміниш свою думку, скоро я назову себе. Я – Джин-Падишах…

І тої ж миті замість старезного гірського пастуха, за якого я без роздумів його вважала, я вздріла перед собою могутнього володаря духів. Вінок з промінів засяяв над його чолом. Шати заблищали сліпучо, як сніг на Алагезі під променем сонця у південь. Замість пастушої ґирлиґи в його руці іскрилось білим жаром світляне берло. А очі – сині, сині, як сама блакить – виблискували всією синню неба й тіней.

Я відступила. Несамохіть подалася назад. Але ж страху не зродилося в моєму серці. Тільки стало відразу мені зрозуміло, що я благаю неможливого й неосяжного для людини. І це налило смутком моє серце. А Джин-Падишах говорив:

– Залишитися з нами ти зможеш тоді, коли станеш такою ж Дженією, як ми. Але ж ти не готова. Те, що довкола тебе, ти вважаєш за зло, несправедливість, жорстокість. Ще ти не збагнула єства нещасть, біди, страждань, горя. Іди до людей. Зрозумій правду.

– А тоді?

– А тоді? Тоді, як прийде твій час, – один з нас тебе повідомить.

– Як? Як я пізнаю його поклик?

– Він прийде в громовицю. Вогонь оточить твоє тіло й твою душу. Люди говоритимуть, що тебе вбило громом, а ти будеш з нами й довіку. Але ж за те, що цілий рік ти добре тримала іспит й ніколи не виявила дрібничої цікавости, я покажу тобі один фрагмент твого минулого. Минулого, що про нього ти не маєш навіть передчуття. Воно тобі висвітлить багато. Поглянь і на Джинів, щоб пізнати їх, як прийде твій час.

Він підніс своє берло й зробив ним у повітрі скілька рухів, немов писав таємні знаки. Смуги спалахнули зеленкувато й зникли, а натомість з’явились передо мною нові обрії. Це були долини і гори, що зачудували мене. Я відчула, що такими стоять вони спочатку світа. Жадна зморшка, жадна тінь не змінилась на них ще з тих одвічних діб. А з чотирьох сторін, мов казкові птахи, пливли до нас Джини.

Було їх без ліку. Бліді, прегарні їхні обличчя, – як уявні обличчя янголів. Темною хмаркою чорніло над чолом й спадало їм на шиї пухке, сухе волосся. Бурштинові іскри перебігали по ти кучерях. Здавалось, що вони легенько тріщать і тим викликають враження, що те волосся цілком сухе, ось-ось спалахне над прекрасною, прозорою постаттю. В надмірно великих очах була глибока мудрість і спокій. Це були очі тих, що бачили найбільшу кривду й зло світу, але зрозуміли все й все вибачили. Так, ці істоти знали правду й для них не було загадок у всесвіті, і той надлюдський погляд торкався душі, як дотик ніжної матерньої руки… Широкі зодяги спливали фалдами до ніг Джинів й у кожного леліяли ріжними барвами, але ж найбільше було синіх і зелених…

– Ель-Азрак! – покликав Джин-Падишах.