Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Ношу глибоко в серці твої звуки,

стара віоло, люба ти мені —

твоїх вібрацій тембри грозяні,

твій голос, повен жалощів і муки.

Із пралісу, де в тьмі шуміли буки,

кора згнивала, повна комашні,

де віли танцювали навесні,

вмліваючи від людської розпуки,

походить дерево твоє. Воно

налите пурпурами орхідеї,

світанків злотом, що цвіли давно.

Коли торкне смичок струни твоєї,

так ніби в лісі забринить бджола, —

все воскресити прагнеш, чим жила.

Ще раз повернемось ми туди в гіркій задумі,

де пахощами цвіт зі стежки збив нас,

як стемнілим сріблом

над ручаями вечір протікав, ще раз повернемось —

де пісню чули ми із вікон над замовклими садами.

Ми ще ту саму стежку віднайдем і той лісок у горах,