Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

На цьому світі, й завжди всі берем;

Свого в природі мало впізнаєм.

Дали серця? Та ні, це знак облуди.

До місяця оголить море груди,

Вітри, що стогнуть, мов під тягарем,

Затихнуть, як поснулих квітів щем, —

Не бачимо й не чуєм, бідні люди.

Ніщо вже не хвилює нас! Якби

Я був язичником, великий Боже,

Не знав би стільки самоти й журби.

Я бачив би, як море, наче ложе,

Застелює Протей, я вчути б міг,

Як дме Тритон у свій суремний ріг.

О Мілтоне, ти жити б мав сьогодні,

Бо ж обернулась Англія в багно;

Англійський дар духовності давно

Вже втрачений; байдужі та холодні

Мечі та пера; вівтарі Господні,

Будинки та палати — порохно;

Ми — самолюби! Ми йдемо на дно!