Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Лев сидить на площі, над саміським морем,

Ще з венеціанських золотих часів.

За віки під сонцем, теплим і незморним,

Вгруз він трохи в землю й добре постарів.

Слухає він Ядран день у день в натузі,

Гривою сідою навіть не здригне.

Мармуровий погляд на блакитнім прузі

Він тримає — око в далечінь жене.

Дражнять і сідлають, б'ють його дітиська

І піском жбурляють в очі бідачиська, —

Плоть його камінна — болісне садно.

Він мовчить; на море дивиться безкрає,

Він галер венецьких тужно визирає,

Що за блідний овид одійшли давно.

Місяць круторогий вплутався в конари

Дерева старого. Ніч передосіння.

Море спить в німому блиску, мов сумління,

Стомлене від муки й неясної кари.

Кипариси в сріблі місяця, мов хмари,

Синій літній іній грає від світіння