Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Горять в мого закохання журбі.

Над річкою, де в мураві дорога,

При сході сонця, якось навесні,

Моїм очам, як видиво у сні,

З'явилась олениця злоторога.

Немов скупець, що довше якомога

Дивиться прагне на скарби сяйні,

За нею стежив я, аж дух мені

Перехопила радісна тривога.

Навколо шиї сарни — письмена

В алмазах: «Цезар дав мені свободу —

Не руш мене!» — О сяюча мана!

Сягнуло сонце полудня. На вроду,

Йдучи, я задививсь і впав у воду.

І зникла тут же ланя неземна.

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?