Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Любити ворогів — найтяжча це наука,

Що йде, мій Господи, з Твоєї доброти.

Я ж в серці закипав, жадав покари, мсти,

Коли мене вражав негідник і падлюка!

Та піднімав і Ти у Божім храмі бука

На жадібних купців погорблені хребти,

І Юді Ти не дав од зашморга втекти,

Як пойняла його відступництва розпука.

Ненавидів я зайд-гнобителів. Пробач,

Та більше не любив не чужака, а брата,

Що за геройство мав свій підневільний плач.

Ще більше не любив себе! Доба проклята

Була така, що я з гнобителем на свята

Сідав за стіл і їв, як плоть свою, калач.

Був на трибуні кат, а ми сиділи в залі,

Поети злякані, ряди погаслих свіч,

На гори наших душ упала темна ніч,

І зір погаснув наш з болючої печалі.

Як під помостами конали на Каялі

Пов'язані князі, так мліла наша річ.