Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Мовчали ми, як дух зруйнованих сторіч,

Як Бога вічного потовчені скрижалі.

Ніхто не закричав. І я змовчав також,

Та нишком докоряв поетові старому,

Коли в його руці відчув смертельну дрож.

Чому це я не зміг пробачити нікому

Тремтіння власних рук, ганебну осорому

Мовчанки рабської, що прославляє лож?

Хотів я підійти і вдарити падлюку,

Щоб заточився він і повалився в грязь,

Щоб аж йому щока від ляпаса спеклась,

І щоб тулився він, немов хробак, до бруку!

Насправді ж я йому подав поштиво руку

І плоть його відчув, немов гидотну мазь;

Втім, усмішка моя (звідкіль вона взялась?)

Нагадувала крик розчавленого звуку.

Фальшива доброта перемогла на мить.

А може, то була відраза до мерзоти,

Котра лайно і бруд обходити велить?

А може, я свій страх не зміг перебороти,