Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

П'янила й на мій дух лягала, наче мла.

Але до Лірики я біг, як до свічада

Своїх бажань і мрій, і, мабуть, добрі чада

Та дівчина на світ од мене привела.

Я з прапором стояв у людськім ланцюзі,

Що біг дорогою до Києва зі Львова.

Підводилась тоді із мертвих наша мова,

І серце з радості купалося в сльозі.

Де ж дівся той народ, та сув'язь барвінкова,

Ті горді погляди, мов леза в морузі?

Те стало смердами, а те пішло в князі,

Те в шлях зарилося, як згублена підкова.

Держава є, але народу ще нема.

Задовго ми були у хробачливій плісні,

Згасила мозок нам нагайка і тюрма.

Та вірю я в часи майбутні, благовісні —

Постане нація об'єднана, як в пісні,

І люди, не раби, візьмуться до керма.

Як замками з піску втішається дитя,

Так я радів колись будовою держави,