Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Ганьбу приниження над волею наруги

Я в серці вмурував на кам'яному дні.

Та дзвони вдарили! В натхненному вогні

Горів я й воскресав з народної потуги.

Минулося. Гуде прощань глуха струна.

А я, не вписаний ні в жертви, ні в герої,

Дивлюсь, як глибину ковтає глибина.

І жаль мені за тим, що смерті молодої

Я не зустрів тоді, коли ходив при зброї

Над Прутом у лісах, у сотні Спартана.

Про славу я не дбав, не пхався в лавреати,

А як давали, брав медалі й ордени,

Та не кладіть мені тих бляшок до труни,

Щоб я без сорому міг перед Богом стати.

Писав я вірші й знав напам'ять їх читати,

Але не всі, не всі, немовбито вони

Від різних матерів були мої сини;

Тих я любив, а тих не міг ніяк згадати.

Хоч я підозрював — Політика була

Повією, але її гріховна знада