Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Я ще горю, але то тільки никла грань;

Врятований з вогню, жадаю прохолоди,

Виходжу на сніги в сяйну, морозну рань.

Не оглядаюся на власні переходи,

Боюся бачити на білині свободи

Сліди обвуглених юнацьких почувань.

Не вірив я собі, страхався власних слів,

Бо знав, що слухають і стіни, й телефони,

Та виривався все ж з покірної колони,

Що до трибун несла царя пролетарів.

До наляку свого ненавистю горів,

Окови на душі носив тяжкі, як дзвони.

А вже коли співав про чорне і червоне,

То думав про своїх братів-боївкарів.

В благословенний день собі сказав я: «Досить!

Боятись перестань, і на майдан іди,

І сповідайсь, як муж, що милості не просить!»

Окови я зламав, та не позбувсь біди:

Палають на душі ганебні їх сліди;

Ласкавий Бог, але полегші не приносить.