Розділ шостий Цуцики в темряві

— Точно. Я намагалася з ним говорити. Але там нема такої… можливості. Він просто повторює своє ім’я, і — «Не треба мене шукати…» Як це може бути?

— Хтось з розробників знав його особисто. Це пітерська філія… Напевно, вони зустрічалися. Напевно, це хтось із його учнів. Можна пошукати? Можна з’ясувати, пов’язаний хтось із його учнів з фірмою «Нові іграшки», чи ні?

— Так, — голос Баффі зміцнів. — Так, це схоже на правду. Там ще, у грі, такі нетрі… Я впізнала, це ті самі місця, де він нас водив з мамою й двоюрідною сестрою. Я впізнала. Тільки вони моторошні. Розумієш, він же божеволів в останні роки. То нічого, а то…

— Він розповідав комусь. Комусь із учнів. Подав ідею.

— Дуже страшна гра, — помовчавши, зізналася Баффі. — У мене на полиці стояли три томи Достоєвського… То я їх зняла й заховала. Мені на них дивитися… неприємно.

— Ти занадто вразлива, — сказав Арсен.

І зціпив зуби, щоб не цокотіли.

— Ти могла б порозпитувати…

— Кого? Я в Пітері сто років не була й тепер, мабуть, ще довго не буду… Хіба що мати поїде щось з дідовою квартирою вирішувати… Але це ще не скоро… Ти ж у цій фірмі працюєш, от і попитав би?

— Ага, — сказав Арсен.

— Максиме, там реальна людина… у персонажах. У «Злочині й карі».

— Пантелькін? — одразу відгукнувся Максим.

— Так.

— Пітерці, — сказав Максим з теплотою в голосі. — Творчі люди.

Арсен стис мишку в кишені.

— Чого там Пантелькін, як ти думаєш?

— Легко намалювати персонаж, схожий на реальну людину, — Максим подивився зі співчуттям. — Голу дівчину в татуюванні, наприклад.

«Правда».

— А навіщо було малювати Пантелькіна?

— Він виразний, — Максим переглядав свої картинки в такому темпі, що Арсенові в очах мерехтіло. — Божевільний учитель літератури. Правнук аристократа, син блокадниці.