Розділ шостий Цуцики в темряві

— Так? Швидко ж ти забуваєш уроки. Тебе моментально вирахують, вичистять, заблокують аварійний вихід, запишуть тебе на вінчестер і препаруватимуть. Фантазія в них багата, опинишся ти замкнений у віртуальній камері, на довгі роки тортур…

— Максиме!

— Я це розповідаю для того, щоб ти ніколи не пробував, — Максим безневинно кліпнув короткими віями. — Я забороняю тобі до них підходити, ясно? Перш ніж я встигну тебе видряпати, у камері — суб’єктивно — мине сто років… Думаю, ти раніше звихнешся.

— Максиме…

— Друзяко, я пам’ятаю, як мене звати. Не ходи в «Королівський бал» узагалі. Усе. Закрито тему. Поки я не зроблю, що збирався, не вивільню для цієї зграї ресурси, поки не вичищу все…

— Ти сам міг би, — сказав Арсен.

— Що?

— Знайти їх. Зупинити. Ти ж можеш: з м’яса на цифру, з цифри на м’ясо, ти можеш що завгодно, з мишкою, без мишки…

Максим зітхнув. На секунду щільно заплющив очі: Арсенові здалося на мить, що Максим працює зі своїм власним внутрішнім меню.

— Не підганяй мене, добре? — Максим розплющив очі, вони були ще червоніші, ніж перед тим. — Я ж прораховую наслідки кожної дії, на відміну від тебе. І поки що ці наслідки мене не влаштовують.

Арсен подивився на підлогу. Глибоко під батарею забився яскраво-салатовий папірець од жуйки: мигцем згадався літній табір, фольга під лавами, запах хвої та бійка на дискотеці, «Бий черепків!»…

— Усе буде, — тихо сказав Максим. — Усе мінятиметься — помаленьку. Ти помітив, що твій батько покинув курити?

— Так?

— Бачиш, ти навіть не помічаєш, що діється з твоїми рідними. Він уже був до трьох пачок на день дійшов. І покинув.

— А… чому?

Максим усміхнувся великим ротом:

— Спробуй з’ясувати сам, добре? Це ж твій батько. Твоя родина. А виходить, що тебе турбує щось цілком стороннє. Віртуальне життя замінило тобі реальне. А хіба це добре?

Баффі подзвонила об одинадцятій годині ночі. Він не відразу впізнав її голос у слухавці.

— Арсене, — вона затиналася, — я його бачила… Там… у грі… це мій дід.

— Ти впізнала?