Розділ шостий Цуцики в темряві

Автобусна зупинка пульсувала, мов велика судина. Збиралися люди, чекали нарізно, дивлячись у різні боки. Підходив автобус і поєднував їх під одним дахом, і зупинка порожніла.

— Дякую, що прийшла, — сказав Арсен.

— Завжди рада, — вона всміхнулася трохи штучно. — Ти щось хотів мені сказати?

— Я щось хотів тобі подарувати.

— Навіть так? Я думала, ти мене давно забув. Та й… не дуже приємне було наше знайомство, правда?

— Зате повчальне, — сказав Арсен.

— Це точно.

Він витяг з сумки пластикову коробку з диском:

— На. Візьми. Я знаю, що ти не ґеймер, але ця штука… особлива.

Баффі взяла упаковку в руки, недовірливо стала розглядати:

— «Злочин і кара»… Мені щось таке розповідали, ніби ця штука дах зносить… Це за Достоєвським?

— Приблизно, — сказав Арсен. — Найбільше схоже на подорож у голові якогось божевільного. Але класно. Вставляє.

— Ти серйозно?

— У мене до тебе буде прохання, — сказав Арсен. — Пограйся. Хоч трошки. Гра дуже проста в керуванні й дуже захоплива.

— І… що?

Арсен завагався.

— Ти свого діда що, геть не пам’ятаєш?

— Ну чому… пам’ятаю. Поки він не злетів з котушок, ми до нього іноді їздили в Петербург на канікули. Він непоганий був, тягав нас на екскурсії по таких нетрях, що ніякий екскурсовод…

Вона замовкла й уважніше стала розглядати упаковку з диском.

— Дід поведений був на «Злочині й карі», — нарешті сказала Баффі. — На цьому й з’їхав. А в цю штуку складно грати?