Розділ шостий Цуцики в темряві

— …Ану, стій! Стій, кому кажу!

Троє хлопців тікали по мокрій доріжці, мощеній бетонними плитами: на розі коло ліцею пригальмувала патрульна міліцейська машина… Усе відбувалося дуже швидко, програма-аналізатор гальмувала так, що часом картинка перед очима починала рухатися ривками.

Арсен зрозумів, що цівки дощу пробилися йому під комір і течуть по спині.

Він зайшов у метро, вимкнув мобільник і їздив, їздив багато годин, іноді пересідаючи, міняючи гілки, безладно метаючись по місту, точніше, під містом. Кілька разів на нього здійснювались невидимі атаки: без «Правди життя» він би їх не засік, утім, удень у юрбі вони, напевно, не становили загрози.

Його хотіли пограбувати — з різним ступенем мотивації. Дивно, скількох людей у метро цікавили його мобільник, його гаманець, навіть його черевики — гарні, дорогі.

Один раз у вагоні він наткнувся на ґвалтівника. Непримітний дядько стояв, похитуючись, тримаючись за поручень. Він поглянув на Арсена спершу мигцем, потім уважно, потім оцінюючи. Потім уже не зводив очей: у його погляді була жовта солодка каламуть, від якої слабшали й підкошувались коліна. Арсен кулею вискочив з вагона на наступній станції. Чоловік зробив рух, збираючись вийти за ним — проте юрба, що поперла у вагон, забила його назад, мов корок у шийку пляшки. Арсен пішов геть, борючись з нудотою і страхом. Є речі, про які краще взагалі не знати.

Він твердо вирішив для себе, що ніколи не зайде в рідний дім з увімкненою програмою «Правда життя», вона ж «свинцева мерзота». «Тьми ницих істин нам дорожчий», і так далі.

На шляху до виходу він змішався з юрбою і, несений потоком повз жовту щербату стіну, помітив чорно-білий аркуш на стенді: «Пропала людина. Допоможіть знайти. Пантелькін Дмитро Олександрович, 1959 року народження».

Пантелькін Д. відшукався в Інтернеті. Його дочка, Олена Гнатенко, вела Живий Журнал, і в журналі ось уже кілька тижнів обговорювалися пошуки її зниклого батька.

Сотні людей активно допомагали — копіювали тексти, знову копіювали тексти, знову копіювали. Усі френди й френди френдів давно знали, що пропав нестарий ще чоловік, котрий, на жаль, мав психічну хворобу.

Дмитро Пантелькін усе життя пропрацював учителем російської літератури в одній зі шкіл Санкт-Петербурґа. Розлучився з дружиною, коли діти були маленькі. Дочка його, Олена, вийшла заміж за киянина. Син трагічно загинув. Пантелькін вийшов на пенсію з інвалідності; був на обліку в психоневрологічному диспансері, кілька разів його госпіталізували по «швидкій». Жив з якоюсь жінкою, котра, як усі вважали, претендувала на його квартиру.

Потім він пропав безвісти.

Арсен читав коментарі в журналі — наче слухав розмови, половина з яких, на його думку, не була призначена для чужих вух. Олена Гнатенко жаліла батька, як жаліють напівзнайомих людей, з відтінком безнадії: ясно ж, ніхто його не знайде. Що тепер з квартирою… Мати їздила в Санкт-Петербург, з’ясовувала, та от морока — має минути якийсь час, поки його офіційно визнають зниклим безвісти.

В Олени Гнатенко була дочка Ірина.

— Приємно знову тебе бачити, — сказала Баффі.

Вона витяглася ще сантиметрів на п’ять, носила високі каблуки й вигляд мала старший за свої літа. Арсен знав, що варто йому один раз клацнути мишкою — і ці гордо здійняті брови складуться прохальною хаткою, губи зволожаться, очі позбудуться сторожкості. Знав також, що втіхи від цього він не відчує.

— Мені дуже прикро, що так вийшло з твоїм дідом, — сказав Арсен.

— Мені теж. Але, якщо чесно, я його за минулий рік і не бачила ні разу, і не згадувала про нього, і… А чого тебе так зацікавило це лихо? Ти щось знаєш?

— Ні, — зізнався Арсен. — Просто бродив по мережі, бачу — прізвище знайоме.

— А-а… — вона провела по краю газону носком лакованої туфельки. — Хіба мало на світі Гнатенків?