Розділ п’ятий «Влада слова» та «Чікси»

Арсен вимкнув підказки. Лопушок вибрів на стежку й бігцем подався в напрямку міста. На бігу він рухав зігнутими в ліктях руками, смішно підстрибував і здавався зворушливо-незграбним. На шлях од «родильного» храму до міста ішло всього хвилин п’ять, проте Лопушкові треба було зробити гак до пам’ятника Міністрові.

Арсен узяв з полиці чашку з остиглим чаєм. Він у ці дні забував їсти й пити. І, зрозуміло, майже не спав. Яке щастя. Добре, що батьки, поглинуті особистим життям, не помічали, що син, який відучився було від «віртуальної зарази», знову сидить у грі з головою — глибше, ніж будь-коли досі.

Він дедалі краще розумів Максима з його вічно червоними очима: коли тобі цікаво жити — щохвилини так цікаво жити — сон здається ідіотським марнуванням часу…

Чалапали босі п’яти. Кружляли метелики над квітами при узбіччі. Лопушок, щойно народжений у грі новачок, біг до пам’ятника великому Міністрові. Стояв вечір, ясний і сонячний, набагато яскравіший і кращий за той, що за вікном. Сьогодні п’ятниця, а ввечері в п’ятницю Чорній Богині приносять жертву, і віртуальний народ збирається на площі коло храму.

Ось і пам’ятник.

Міністр, величний і скорботний, стояв, піднявши голову, наче дивився в лице своїм ворогам. Губи склалися саркастично й гірко. На чорному мармурі горів золотом напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все».

Арсен сам вигадав цей напис. Він знав, що його трактували по-різному, дехто навіть вважав, що це пряма погроза тим, хто погубив Міністра півроку тому. Відтоді змінилося багато що. Місце Канцлера посіла Руда Квіні, і сиділа там міцно, спритно розправляючись з конкурентами. Багато хто пропав, багато хто з’явився, однак Міністра не забули. Поява пам’ятника викликала фурор.

Лопушок схилив голову перед великим попередником. Для Арсена це був ритуал — він завжди приводив свіжих персонажів до пам’ятника. Скільки їх створено за ці дні? Лопушок дев’ятий. Ану кланяйся, телепню. Міністр був великий чоловік, а ти — опудало у дранті. Кланяйся…

Арсен затримав подих. Узявся за мишу з одрізаним штекером. Щоразу це моторошно, проте відмовитись просто неможливо. Мороз по спині. Ну, давай…

Клац. Розплющилось око на уявній панелі.

Приступ запаморочення. Е, тепер уже нічого, а от уперше він трохи з крісла не випав… Ось воно! Я — Лопушок, злився зі своїм персонажем, це мої долоні — широкі й тверді, це мої босі ноги… А трава ж холодна!

Арсен підняв очі. Міністр дивився поверх його голови, і лице в нього було провісницьке.

До жертвопринесення лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше.

— Хто йде? — вартовий коло південних воріт ліниво підняв списа.

— Лопушок. Нуб.

— Перший прохід безкоштовний, потім платитимеш п’ять монет за кожну годину в місті. Тож краще починай з ферм — там можна гриби збирати в лісі й здавати чарівникові…

Вартовий був добрий і задарма давав поради. Арсен знайшов у торбі на боку сірий сувій — вірчу грамоту новачка, що вперше з’явився в столиці.

— Нате.

— Ну, йди. Добу часу маєш, зрозумів? Далі — за гроші!

Лопушок пройшов попід ворітьми, височенними, прикрашеними фігурами драконів та єдинорогів. Змінилися звуки: з’явилася луна кроків од стін, голоси стали сильніші, накотив звичний вуличний гамір; Арсен примружив очі.