Розділ третій Клани

— Сніжицький!

Він обернувся. З-за дівчачих спин випірнула Мар’яна Чабан, однокласниця, з якою він любив колись зайти у кав’ярню.

— Арсене, ти тут чого?! — вона зраділа, видно було по очах.

— А ти тут чого? — запитав він, долаючи хвилинне ніяковіння.

— Мене батьки заслали за погану поведінку, — Мар’яна чарівно всміхнулась. — Умови тут жахливі, зате компанія зібралася чумна, — вона кивнула на дівчат. — Ти в якому загоні?

— Я веду гру, — відгукнувся він сухо. — Клан Ящерів, усі зібралися?

Ніхто не відповів. Вони дивилися на нього, вивчаючи, з подивом, а то й з відвертою зневагою. На лобі в Арсена не було написано, що він має право командувати; власне, він мав би їх підкорити манерою триматися, впевненістю, внутрішньою силою. Якби все відбувалося на моніторі — так би й було. Однак був дрімучий реал, літній вечір у підлітковому таборі, і хлопці думали тільки про те, як би випити після вечері пивця.

— Ґеймерів нема? — спитав Арсен.

— Не лайся, — сказав хлопець, що назвався Єгором, і криво посміхнувся.

— Завтра ми починаємо гру, — Арсен насилу проштовхував крізь горло кожне слово, фрази виходили короткі й рубані. — Я домовився — о пів на сьому нам відкриють бібліотеку. Я покажу найпростіші речі.

Хлопці перезирнулися.

— А ти сам що за один? — неголосно запитав чорнявий, плечистий здоровило зі шрамом на переніссі. — Тобі взагалі хто слово давав?

— Мене звати Арсен Сніжицький. Я поведу клан Ящерів у грі.

— Куди ти його поведеш? — запитав білявий, худий, у смугастій футболці з цифрою «три».

— Куди пошлють, — обізвався хтось за спинами хлопців.

— Я тебе як пошлю…

— А чого ми ящери? Ще б жабами назвали…

— Кепки видали зелені…

— Добре, хоч не голубі!

Гримнув регіт.