Розділ третій Клани

— Ти з якого клану?

Хлопець здавався Арсеновим ровесником. У спортивних штанях і камуфляжній майці, коротко стрижений, похмурий, він був з тих, на кого Арсенова мати казала «босяки». У місті Арсен обходив таких десятою дорогою. А тепер почав розмову, не зволікаючи ні секунди.

— А тобі що до того?

— А те, що я вождь клану Ящерів, і звуть мене Арсен Сніжицький. Ти з якого клану?

Хлопчисько зміряв його очима з голови до п’ят:

— Ну, Ящери…

— У якому корпусі живете?

— Ну, в третьому…

— Ходімо, проведи мене.

— На фіга?

— Завтра гра об одинадцятій! — Арсенові здавалося, що це залізний аргумент. — А зараз уже пів на шосту!

— Вечеря о шостій.

— Плювати на вечерю! У нас для інструктажу лишилось часу, як кіт наплакав… Тебе як звуть?

— Ну, Єгор…

— Єгоре, веди мене. Не можна гаяти ні хвилини.

Під лавами мерехтіли, як запилені ялинкові іграшки, пакети з-під сухариків і чіпсів. Тут прибирали недбало й не дуже часто; трава проростала крізь тріщини в асфальті. Величезні гойдалки-човники, навіки застопорені, здавалися флотилією-привидом серед іржавих конструкцій з облупленою фарбою. Незабаром стало видно корпус — старий, абияк відремонтований, із загальним балконом уздовж вікон другого поверху й фарбованим дерев’яним ґанком. На балконі, на лавах перед корпусом і прямо на траві били байдики підлітки — трохи старші за Арсена і трохи молодші, вони тинялися й чогось чекали. Вечері?

— Клан Ящерів! Збираємось на інструктаж!

Він хотів, щоб його голос звучав упевнено й голосно, але зв’язки підвели — останнє слово він ледве вимовив, зірвавшись на писк. До нього повернулося кілька голів — деякі хлопці мали відверто бандитський вигляд. Інші, навпаки, здавалися розгубленими «ботаніками», що казна-як потрапили в хуліганську зміну. Окремою групою стояли дівчата — стильні, манірні, унизані біжутерією й прикрашені косметикою, деякі вищі за Арсена на півголови.

— Клан Ящерів! Збираємося перед корпусом!

З відкритих вікон визирнули нові обличчя. З балкона полетіла вниз погано загашена сигарета.