Розділ третій Клани

— Не знімалася, — процідив Арсен. — Не бачив.

Він пірнув, під водою перетнув майже весь басейн і, задихаючись, випірнув біля протилежного бортика. Аня вже зайшла у воду й про щось розмовляла з усміхненим, мов місяць уповні, Толіком.

— Табір структурно належав до оборонного заводу, розрахований був на п’ятсот дітей, і я свого часу проводив тут по три зміни, — настрій Максим, здавалося, мав елегійний. — Мій батько був старший інженер. Батьки щороку робили у квартирі ремонт, а потім їздили відпочивати — тато в Юрмалу, мама в Ялту. А я сидів три зміни в таборі, і непогано тут бувало, особливо як уже звикнеш… Нічого, що я так багато про себе розповідаю?

Шкіряні крісла приємно холодили шкіру. Хол був обставлений розкішно й зі смаком; у центрі містився маленький стильний фонтан. Серед декоративної зелені виділялися орхідеї, білі й жовті.

— Розкажи ще, — сказала Аня. — Мені завжди цікаво слухати, як сучасні магнати ностальгують за макаронами по-флотськи.

— А я магнат? Ні, Ганнусю, я науковець, а що змушений брати на себе обов’язки організатора, адміністратора, добувати гроші — то це завжди так було, чистої науки на світі не існує або майже не існує. Але продовжимо: тепер тут спортивно-оздоровчий табір, і, як ви розумієте, це не Париж. Путівки дорогі, харчі паскудні, матеріальна база занепала за останні роки… Аж тут знахідка: з’являється фірма «Нові іграшки», з’являється й пропонує свою шефську допомогу. Ура! Ми їм поставили в приміщенні бібліотеки шістдесят терміналів.

— Скільки?! — Толік аж підвівся. — Та краще б мені віддали ці гроші!

— Не переживай: ремонт бібліотеки, заміна проводки й розеток, охорона, усе в сукупності обійшлося дорожче. Термінальчики особливі: з цих компів не можна заходити в Інтернет, не можна користуватися поштою, там немає дисководів і портів, а на винті інстальовано рівно одну іграшку. Вони годяться тільки на те, щоб гратися в локальній мережі табору «Сосновий бір».

Арсен перезирнувся з Анею. Вийшло це зовсім мимоволі. Арсен почервонів. Аніне вологе волосся стирчало їжачком на маківці, і вона була б схожа на хлопчика, якби не обтисла майка, під якою не було білизни.

— Хіба ж не дивно після цього, що керівництво в деяких питаннях іде нам назустріч? — Максим оглянув усіх, ніби прагнучи переконатися, що ні, не дивно. — Учора, наприклад, почалася друга зміна, тематична. Зібрали не дітлашню, а підлітків од чотирнадцяти до шістнадцяти, причому переважно таких, які ніколи не захоплювалися іграми. Чистий матеріал.

— У тетріс вони теж не гралися, — пробурчав Толік.

— У тетріс гралися, у хрестики-нулики, а в мережеві ігри — ні. З різних причин: удома нема комп’ютера, суворі батьки, інші інтереси.

— А нам тут що, бути вожатими? — запитала Аня втомлено.

— Вожатий-вожатий, по-дай пі-о-нера, — по складах протяг Толік. — Я бачив, там такі жеребці… Дітки, блін!

— Вожатими, так, — Максим потягся. — Ви будете з ними гратися. Підлітків розселили по трьох корпусах, заздалегідь розділили на три клани. На чолі кожного стане один з вас — за жеребком. Входити у гру будете з котеджу, кожний зі свого номера.

— Одну хвилину, — Аня підняла тонку руку, — за яким принципом їх ділили? Вік, темперамент, за абеткою…

— Безсистемно. І вам вони дістануться так само: от зараз, на ваших очах, я напишу на трьох папірцях… У когось є ручка?

Арсен вийняв кулькову ручку з бічної кишені рюкзака. Кинув Максимові, той зловив.

— Так, ось я пишу: «Черепахи», «Змії», «Ящери»… Час гри обмежений: з одинадцятої до першої, з четвертої до шостої. Більше ми не можемо собі дозволити, це все-таки оздоровчий табір, санітарні норми, те-се.

— Тобто особисто ми з ними не будемо зустрічатися? — запитав Толік.