Розділ «Олександр Тесленко ЖИВИЙ РИС»

Нарешті ця хвилина настала. Повернувшись додому пізно ввечері, Куцорукий ще з годину походив кімнатою від стіни до стіни, позираючи на годинник. Нарешті — ось вже скоро!

Він поставив колбу з “живим рисом” на підлогу біля шведської стінки, де щоранку імітував гімнастичні вправи, довкола колби дрібно покришив Альбертову улюблену копчену ковбасу.

Не зводячи погляду з секундної стрілки, довго стояв з котом на руках. Той пручався, виривався, його хвилював запах ковбаси, він її бачив і прагнув.

І от — час настав! Владислав пустив кота на підлогу, а сам відразу, щільно причинивши за собою двері, пішов до вітальні, сів у м’яке крісло поруч з батьком, втупився в телеекран.

— Сьогодні у вас також трохи поболить голова. Синоптики пророкували… Чуєте?

— Чуємо-чуємо… — проказала мати.

Відчув, як голову справді стиснуло невидимим обручем, але то не йшло в порівняння з тим, що пережив того вечора.

— Голова тричі болітиме… Будуть три хвилі головного болю… Чуєте? З цим нічого не поробиш… Якісь магнітні збурення… Так синоптики пророкували…

— Боже, який ти в нас розумний, як ти багато знаєш, — прошепотіла мати. — Ти просто дивовижно мудра дитина.

— Скажи це академікові Королевичу, — криво всміхнувся Владислав.

Коли все закінчилось, він ще довго сидів у кріслі, дивлячись на телеекран, де гарцювали брунатні гривасті коні серед високої, густої світло-зеленої трави. Він боявся заходити до своєї кімнати, точніше, дуже хвилювався — що ж там відбулося? І чи відбулося там хоч щось?

Прочинив двері сторожко, відразу кинувши погляд на колбу. Вона стояла на підлозі, драглисті кульки весело плавали, довкола лежали дрібно нарізані шматочки ковбаси. Переступив поріг, зробив пару кроків, шукаючи поглядом Альберта. Мабуть, забився під диван від страху. Мабуть, замучила його котяча совість докорами сумління.

— Ах, навіщо я живу? Ах, кому потрібне моє бездарне існування? Ах, невже я заробив сьогодні оцю копчену ковбасу? Ні, не заробив! Ах, яка я нікчема! — кривлявся Куцорукий, та нараз вкляк на місці, зляканий і розгублений.

На самій верхівці шведської стінки, майже під стелею, Владислав колись приробив на дубовому стояку дротяний кронштейн для квіткового вазона. Таке собі невелике кільце. Якийсь час у тому дротяному кільці справді утримувався полив’яний горщичок. Однак Куцорукий забував чи просто лінувався поливати морську волохату рослину і врешті виставив вазон на підвіконня, махнувши рукою на створення японо-європейського кабінетного затишку. Кронштейн залишився пригвинченим до шведської стінки.

А зараз там висів Альберт.

— Господи, Альберт повісився, — застогнав Владислав, а за мить вже переможно всміхнувся: — Господи, Альберт повісився! Кіт повісився! Кота совість замучила! А якщо перевірити на академікові? Ні, ні, це ж страшний злочин…

Він виліз вгору по шведській стінці, вирвав кронштейн і потім довго ходив кімнатою з котом на руках, притискав до грудей волохате мертве тіло з кронштейном на шиї і благувато всміхався:

— Пам’ятник тобі, Альберте, треба поставити! Ти — герой! Ти постраждав за велику науку! Ти віддав своє котяче життя в ім’я великої справи!

Залишалося тільки почекати три місяці.

…Осінній вечір опустився на землю тихо й непомітно, мовби просто випав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.