Розділ «Людмила Козинець ДЕСАНТНИК»

— Академія нікуди не дінеться. А поки що, як на те твоя ласка, ходімо у медичний блок. Там і поговоримо.

І вони пішли. Інструктор подивився на стелю і незграбно, невміло вилаявся. Оператор мовчки видобув схему симулятора та тестер. Він не вірив у чудеса. А за тиждень до інструктора прийшов вкрай нещасний медиколог, впав на спартанське ліжко господаря й сказав:

— Усе правда. Усе, що він казав. І ще багато іншого… Ось звіт комісії, що з ним працювала. Цей хлопець — ідеальний десантник. Мрія. Ех, і гармидер же там зараз…

Інструктор похапцем переглянув звіт і пішов шукати Анта. Він знайшов колишнього курсанта у віддаленому куточку парку. Ант сидів на камені біля озера. Виглядав він погано — стомленим і похмурим. Здавалося, що йому холодно.

Інструктор спинився і якусь мить відверто роздивлявся людину, яку він колись відрахував із Корпусу. Ант відчув погляд, підвів голову й невесело усміхнувся. Інструктор зрозумів, що заготовлена наперед тривала розмова не потрібна.

— Іди звідси, хлопче. Сам іди.

Ант здивувався:

— Чому?

— В десант ідуть люди, Анте. Люди і задля людей. Ти — не людина.

Мовчання тривало довго. Згорів рожевий присмерк, лілеї-німфеї згорнули свої воскові пелюстки. Викотився тонкий місяць, зависнув над лісом. Хвилею проплив солодкий дух матіол. І залунав хор цикад.

Ант отямився. Він пильно подивився на інструктора, насупив тонкі брови, потім, не змінюючи виразу обличчя, перевів погляд на освітлені споруди Корпусу. І тим поглядом ніби відділив себе від інструктора та Корпусу. Сказав твердо:

— Я не піду. Я впевнений, що правий. І повинен працювати.

— Бачиш-но… Те, що ти вчинив із собою, дивовижно, але страшно. Це шлях одинаків, хоча спочатку за тобою й підуть із захватом, учнів у тебе не бракуватиме. Але ось ціле життя я не любив суперменів. Ти поміркуй: доки ти ліпив своє тіло, воно ліпило твій мозок. Ти абсолютно певен себе? Ти можеш не озиратися, йти лише вперед? Але ж ти не сам, тобі доведеться працювати із людьми… слабкими, вразливими, смертними. Ти готовий ризикувати своєю броньованою шкурою? А як стосовно того, аби важити чужим життям? Такий, як ти є, ти — небезпечний.

— Ні. Я й робив себе лише задля того, аби працювати для людей. Чому я небезпечний?

— Словам ти не йнятимеш віри. От що. Доки там медикологи вмовляють одне одного, що такого не може бути, тому що не може бути ніколи, та п’ють на брудершафт заспокійливе, ходімо до симулятора. Прожену я тебе через програму… І якщо й тоді не зрозумієш, тобою справді мають займатися медикологи.

…Зима сорок п’ятого року. Концтабір у Баварії. Глупа ніч. Ант прислухався: стогони, хрипіння, у кутку хтось надривно кашляє. Поряд хлопчина із тонким одухотвореним лицем белькоче уві сні по-французьки. Щоночі те ж саме: “Ні… не знаю… не бачив… не знайомий…”

Час іти. Ант усе про все дізнався: є не лише звіроподібні охоронці, не лише вбивці у білих халатах, що досліджують проблеми профілактики обморожень, не лише вигодувані людським м’ясом вівчарки і не лише крематорій. Є Опір. Безсмертна організація смертних людей, є слабкий, але цілком надійний приймач, є табірна пошта й система евакуації — вже понад два десятки приречених в’язнів вдалося врятувати. Є жорстка дисципліна, головне завдання котрої зараз — зберегти людей, дочекатися приходу союзників і підняти повстання у точно визначений момент.

Ант зіслизнув із нар і трьома безшелесними перебіжками дістався до виходу. У тамбурі, що охоронявся, довелося затриматися — добре, хоч есесман не встиг вистрілити.

Ант видобувся на подвір’я. Колючий сніг сіявся за комір смугастої роби. Майже не криючись, Ант попрямував до загорожі із дроту. Струнно задзвеніли колючі дроти, й тієї ж миті завила сирена, і, захлинаючись у несамовитому темпі швидкісного бою, загримів “МГ” із найближчої вишки. Але невразливий, недосяжний Ант був уже далеко, біг легко й розмірено, і лиха віхола замітала його сліди.

Замітала вона й закостенілі обличчя тих, хто кинувся слідом за Антом із барака, повіривши в диво, повіривши раптом, що струм вимкнено і є шанс вирватися із цього пекла просто зараз… І ніхто не міг їх зупинити, навіть замашне слово “Провокація!” не було почуте. Хтось впав під перехресним вогнем, хтось спалахнув на дроті…