Розділ «Людмила Козинець ДЕСАНТНИК»

Треба зробити так, аби зовсім не думати про повернення. Аби наперед знати, що повернешся. Тоді працюватимеш спокійніше і ефективніше. А то дрібненька думка “вижити, вижити” досить відчутно паралізує волю до дії.

Ні, щось воно тут не клеїться. До речі, чому курсантів посилають у симулятор під гіпноблокадою? Навіщо доконечно потрібне повне відчуття реальності того, що відбувається? Чи не простіше все звести до гри?

Антон міряв кімнату кроками, міркуючи, чи допомогло б йому усвідомлення того, що все це гра, з якої він вийде цілим і неушкодженим, чи навпаки. І засміявся полегшено — звичайно, заважало б! Десантник все-таки зобов’язаний дбати про власну шкуру, як про засіб донести інформацію до Землі. Але ж інформацію можна просто передати… На цій думці Антові стало трохи моторошно. Ото ще камікадзе знайшовся! І взагалі, чого він комплексує? Не такі уми впровадили Корпус та навчальну програму. І не день міркували. Зрозуміло: десантник повинен спрацювати чітко й повернутися. Але… особисто він завалив заліки. Що ж тепер?..

Це вияснилося за годину у тихій та неприємній розмові з інструктором курсу. Антові порекомендували підшукати собі інше заняття, відповідно до першого фаху. Адже такої спеціальності — десантник — не існувало. У Корпус для спецпідготовки приходили біологи, історики, планетологи, всі, хто збирався працювати у Дальньому Космосі. Дехто з них в результаті навчання ставав, так би мовити, “професійним десантником” — інструктором Корпусу, провідником землян у далеких світах, косморозвідником, рятувальником. Але основна маса випускників залишала Корпус і поверталася до попередньої роботи, але вже в новій якості. Отже Ант не дуже й сперечався з інструктором. Він лише сказав:

— Все-таки тут щось неправильно. Ця думка “вижити” пригнічує, розумієте? Скажіть, адже ламались на цій думці?

— Траплялося. Ламалися.

— Отже, боягузів виховуєте? Ви ж не заперечуватимете, що виникають ситуації, коли треба просто вмерти, коли зробити вже нічого не треба і лишається лише з гідністю зустріти свою останню мить. Нічого страшного у цій думці я не вбачаю.

— І дуже шкода. Згоден, можливо, ми й перебираємо. Але мені герої не потрібні. Мені працювати треба. Я повинен бути впевнений у своїх людях, впевнений залізно. Я маю знати: виконаєте, повернетеся. А то ж навіщо Корпус взагалі й уся моя діяльність? Й оскільки це від мене залежить, я на постріл не підпущу до космосу людей із мріями про героїчну загибель на славу експансії людства. Зрозуміло?

— Та немає в мене такої мрії. Я теж жити хочу.

— Не вмієш ти жити. Це ж треба — грудьми на списи… І ми навчити не зуміли. Отож…

— Та зрозумів. Однак щось мені не подобається. Поки що не можу пояснити. Мені здається, що ви в принципі неправильно готуєте десантників.

— Навіть так?

— Навіть. І я доведу. Мені лише треба поміркувати.

— Міркуй. Будемо дуже вдячні, коли додумаєшся. Ти ж знаєш, у нас існує експериментальна група. Адже я не наполягаю категорично, що ми тут небожителі і все робимо правильно. Робимо, що можемо. Так склалося на практиці. Теорія відстає. Але я на своїх десантників не ображався.

— І що, усі поверталися?

— Не всі…

Ось так і розстався Ант із Корпусом. Не він перший, не він останній. Лише Ант вирішив додуматися.

В Корпусі про нього незабаром забули. Та й пам’ятати особливо не було чого. Іноді, втім, прибивалися деякі кволі чутки, які вмирали на порозі Корпусу; десантники чутки зневажали.

Минуло кілька років.

І якось вранці Ант повернувся. Йому довелося досить довго пояснювати, що він саме Ант: ті, хто знав його раніше, ледь погодилися впізнати у сухорлявому, сивому й до чорноти засмаглому чоловікові колишнього свого курсанта. Зміни у цій людині вражали. В першу чергу інструктор зауважив цілковиту відсутність міміки, майже машинну точність рухів. Ант тепер відрізнявся замкнутістю й небагатослів’ям.