Розділ «Людмила Козинець ДЕСАНТНИК»

Антон прокинувся бадьорим і свіжим. Він мимоволі посміхався сонячним плямам на стелі. Лежав і пригадував всілякі гарні речі: маленький дельтаплан, танцювальний зал, молочне морозиво з горіхами і ту руденьку з першого курсу. Який у неї бекхенд і як вона вчора над ним на корті позбиткувалася… ніби він хлопчисько.

Потім прокинулася тривога. Що? Ох, так, залік… Завалив залік. Знову щось зробив не так. “Не так…” А як треба — ніхто не знає. Ех, скільки про це говорилося у Корпусі Десантників… Та й взагалі — всі ці ігри на симуляторі прищеплюють досить-таки шкурну думку: десантник зобов’язаний вижити і повернутися. Знайти вихід у будь-якій ситуації. То що ж йому треба було — вбити те дівчисько, аби вирватись із підвалів Санта Ермандади? Навіть тепер, усвідомлюючи, що то була лише модель ситуації, Антон розумів: не міг він так вчинити. А вчора, в умовах, створених симулятором, у нього й вибору не було. Хто лише ці безвихідні програми складає? Самого б його у симулятор…

Ант даремно сердився: програми складав комп’ютер, а матеріали для них скільки завгодно постачала строката історія Землі. Ситуацій скільки хочеш, на вибір… Але чи є взагалі сенс тренувати курсантів на земних ситуаціях?

Ант поставив це запитання інструкторові. Той подивився на нього іронічно:

— А ти можеш вигадати наперед неземну ситуацію? Не поспішай, оволодівай поки що минулим. Буде тобі й неземне, трохи постривай.

Ні, вони, напевне, мають рацію. Який сенс готувати десантників, аби вони лавами лягали на далеких рубежах, виявляючи чудеса героїзму. Десантник — очі й вуха Землі — зобов’язаний повернутися. Будь що. І ніякої підлоти в тому немає. Це всього-на-всього питання професіоналізму. Отже, має бути вихід з найбезвихіднішої програми. Ця хитра пройда комп’ютер заховав якийсь шанс у ситуації. Який?

Втім, що про це — тепер пізно. Залік завалено безнадійно. І попередній теж.

…Тоді вогнедишний дракон впав невідь звідки на єдину стежку в ущелині. Треба сказати, страшна була звірина. За секунду від дракона лишилася лише райдужна пара, а курсант дістав наганяй від інструктора:

— Хлопчиська! Дітлахи! Постріляти захотіли?! Для цього існує тир і спортзал. Іграшка вам тут?

Ант захдився сміхом і намагався виправдатися:

— Еге, він же мене зжерти хотів! Інструктор подивився на курсанта з презирством:

— Потрібен ти йому! Хіба ти не розумієш? Харчовий ланцюжок формується впродовж віків. Ти для нього — предмет невідомий, а тому підозрілий, і їсти він тебе ні за які медяники не стане. Адже він розуміє, що має шанс отруїтися. Ще невідомо, хто з вас кого більше боїться. Що тобі, ну плюнув би він на тебе раз вогнем — та й по всьому, ти ж у скафандрі!

Ант змушений був визнати:

— Не зметикував.

— Отож бо й є, що не зметикував. А над такими речами й замислюватися не треба — реакція повинна бути на рівні рефлексу, тобі й на гадку не повинно спасти стріляти. Втямив? Ну, що ти киваєш? Адже все одно стрілянину здійматимеш — всі здіймають. Щоправда, до четвертого курсу минається, як нагодуєш свій мисливський інстинкт вдосталь. А залік не приймаю.

Антові стало трохи соромно. Й ще більше шкода дракона. Справді, чого він по бідолашній звірюці торохнув? Злякався.

І на списи грудьми зостраху попер. Точніше, від нестерпної думки про те, що ось зараз, при ньому й через нього розтерзають і без того ледь живе дівча. Дивитися на це він не міг. Ліпше вже нічого не бачити. А ще від зненависті. Від зненависті до Санта Ермандади й особисто Великого Інквізитора. Анта й зараз пересмикнуло від огиди.

Що ж треба було зробити? Стара ділема: аби й вовки були ситі, й вівці цілі.

Власне, задля того й існують усі ці тренування у симуляторі, щоб курсант надбав запасу готових рішень, знайдених раз і назавжди. Щоб кожний успіх лягав в актив до запитання — раптом знадобиться. Щоб відпрацьовувалися стереотипи витривалості, які коли-небудь можуть стати у пригоді.

Раптом Ант відчув, що страшенно стомився. Що йому не подобаються тренування, які можна не вагаючись поцінувати як провокацію. Що йому взагалі видається сумнівною уся система підготовки десантників.