Розділ «Продана душа»

Страху не було, лише під ложечкою трохи нило, як перед кожною важливою угодою. Ні, не так! Подібне він почував на іспиті, кидаючи перший погляд на узятий білет.

Клим посміхнувся.

Вулиця зникла разом із будинками й асфальтом.

Так і повинно бути, у ті далекі роки жили ще за рікою. Цікаво, міст уже встигли побудувати?

Клим оглянувся і, визначивши напрямок, рушив у бік ще не існуючого парку. Права рука ковзнула в кишеню, що озвалася металевим дзенькотом. Не обдурив рогатий — дріб’язку, срібного й мідного, було повнісінько. А от перевдягатися Клим не захотів. Японська куртка, костюм від Вороніна, італійські туфлі. Екстрім, так екстрім!

Карту з роз’ясненням маршруту він би взяв, але з цим у чорта вийшла похибка. Здається, рогатий був дуже збентежений.

Дискету з гарантією чорт поклав йому в кишеню особисто. І сам же перевірив, щоб іншої, подібної, Клим із собою не прихопив. Завбачливий він, вражина!

Парк виявився на місці, звичайно, не парк ще — гайок. Клим відразу ж знайшов міську визначну пам’ятку — тисячолітній дуб. Злегка помолоділий патріарх мав дуже переконливий вигляд.

«Привіт!» — сказав йому Клим і попрямував до річки. Тільки б не прорахуватися з мостом…

– І жили тоді важко, — погоджувався зі своїм студентом Химерний Професор, — і Чужа Молодиця, вважай, за плечими стояла, і пеніциліну не було. Усе так, хлопче! А от боялися менше. Дивно? Не так і дивно, якщо подумати. Міцними росли наші предки. Якщо сміялися, то до упаду, а якщо вже гнівались — стільниці кулаком розбивали.

— Нас би вони і на поріг не пустили! — зітхав першокурсник Клим. — На вогнище потягли б, як того янкі у Марка Твена.

— От і ні, — професор усміхався в густі вуса. — Чи не пам’ятаєш, хлопче, як на Січі було? Горілку п’єш, у Бога віруєш — пишися, до якого хочеш куреня. У людині тоді головне визначити намагалися, у душу дивилися, не на одяг. А чи прижилися б ми? Про це і я хотів би дізнатися.

Міст виявився на місці — новенький, дерев’яний, ще пахне стружкою. За ним у густих вечірніх сутінках, не без зусиль розрізнялися неясні контури присадкуватих хат.

Виходить, і в цьому не обдурив рогатий. Козацьке село в півтори сотні дворів, знаменитий на всю Малоросію шинок, вітряки на околиці…

І ось тут його прохопило морозом. Клим, нарешті, усвідомив, куди потрапив.

Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!

Другий крок. Нічого.

Клим не витримав, різко махнув рукою:

— Мінятися хочу!

Дивні слова луною пішли за річку. І знову — нічого.