Розділ «Продана душа»

Будинок дістався Климові у спадщину — батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.

Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.

Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори — ще не угода.

Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.

Він посміхнувся — уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.

Гілочка була прилаштована просто перед монітором.

— Продовжуємо? — радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.

— Ой…

Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.

— Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!

Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.

— Навіщо ж так?

— Візитна картка міста! — весело пояснив Клим. — У Києві — каштани, в Одесі — акації, а в нас…

Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись — повітового міста, ще раніш — козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.

— Наче я не знаю, — так і не усміхнувшись, буркнув чорт. — Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?

Клим був задоволений. Здається, перший раунд залишився за ним.

Професор, що носив зовсім неймовірне прізвище Химерний, викладав на їхньому факультеті історію. Спеціальність, заради якої Клим прийшов в університет, була далі від Кліо, ніж чорт від вівтаря, але Химерний Професор, як прозвали його студенти, умів змусити слухати себе. Величезний, гучний, неймовірно іронічний, він приводив першокурсників у справжній шок. Не розуміючи, навіщо це потрібно, вони все-таки проводили вечори в бібліотеці, конспектуючи «Повість временних літ» і заучуючи напам’ять строфи «Енеїди» великого Івана Котляревського.

Любов до вітчизни де героїть

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат.