Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

Ох, i задам я Моргановi! Дзуськи тепер вiн отримає портфель першого мiнiстра.

Я зосередився й зафiксував момент наступного входження. При цьому вiдчув легке збудження. Атож, це жiнка. Бронвен...

Щоб перевiрити свiй здогад, я зосередився на другому входженнi. Збудження минуло, змiнившись теплим дружнiм почуттям. Таки Морган. Теж менi друг! Спитав би прямо — я б вiдповiв, щоб вiн готувався й шукав для себе Провiдника.

Цiкаво, хто його Провiдник? Невже Дейдра?

Третьою знову була жiнка. Напевно, Бренда — кинулася за Морганом, але не встигла.

Я повернувся до першого входження i дав Образовi команду перенести мене вперед за часом матерiального свiту. Це була дорога з одностороннiм рухом. Усе, що залишалося за мною, ставало минулим, тож я мусив бути вкрай обережним, щоб не прогавити потрiбну мить. Я її не прогавив.

Як i ранiше, я стояв на пагорбi, а навколо нiкого було. Поки не було — та ненадовго. Перенiсшись з однiєю митi в iншу, я опинився на самому початку даного сегмента Безчасiв’я — а при входженнi з матерiального свiту виникала невелика затримка.

Моє чекання тривало навiть менше, нiж я думав. Не минуло й хвилини, як бiля пiднiжжя пагорба з’явилася рудоволоса дiвчина в розкiшнiй сукнi з золотої парчi. Я вiдразу впiзнав її, хоча побачив лише зi спини. Я здивовано вигукнув її iм’я, але дiвчина не вiдреагувала на мiй крик. Секунди двi чи три вона стояла, похитуючись, потiм, як пiдкошена, впала на траву й залишилася лежати нерухома.

Я прожогом пiдбiг до Дани й опустився перед нею навпочiпки. К счастью, вона була жива, лише непритомна. В арсеналi чаклунської медицини було чимало способiв миттєво повернути людину до тями, але я вiддавав перевагу старим перевiреним рецептам. Тому проказав нескладне закляття, вiд якого в Даниних нiздрях утворилася мiкроскопiчна кiлькiсть молекул амiаку; це було аналогiчно тому, якби я дав їй понюхати вату, змочену в нашатирному спиртi.

Дана чхнула й розплющила очi. Кiлька секунд вона нестямно дивилася на мене, нарештi її погляд став осмислений, а щоки порожевiли. Вона слабко всмiхнулась менi. Я мало не всмiхнувся їй у вiдповiдь, але вольовим зусиллям змусив себе прибрати суворого вигляду й запитав:

— Що ти тут робиш?

Дана винувато заклiпала.

— Я... хотiла до Джерела...

— Та невже? — уїдливо мовив я. — Нiколи б не здогадався!

Дана схопилася за моє плече i спробувала пiдвестися. Я допомiг їй сiсти, пiсля чого дуже неохоче забрав свою руку з її талiї.

— Як почуваєшся?

— Так собi, — вiдповiла вона. — Голова паморочиться.

— Ще б пак! Ти добряче врiзалась у мене.

— Вибач. Я хотiла проскочити перед тобою.

— Ясно... А як тобi вдалося пройти?